Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості

У вирішенні завдань політичної праці винятково важливу роль відігравала робота у сфері духовної культури. Саме вона була інтегруючим чинником міжвоєнного життя української еміграції, започаткувавши складний і надзвичайно важливий для еміграції як національної спільноти процес національного самоосмислення.

Наведена характеристика української еміграції віддзеркалює зовнішні обставини життя Є. Маланюка, які посутньо вплинули на долю письменника. Таборова публіцистика Є. Маланюка засвідчила, що із кола “спізненого покоління” виростає молодий політик, котрого турбують “прокляті питання”, що вкотре постали перед нацією: “як сталося? ”, “що ми за народ? ”, “що робити? ”. Пошук відповідей на них, як і кожна віднайдена відповідь, оберталися одкровенням – “а хто я? ”. Так завершувався процес формування національної свідомості, здійснювалася гальванізація національної ідеї як визначального фактора мотивації волі, думок і вчинків письменника і громадянина Євгена Маланюка. Письменник за короткий час перейшов межу душевної катастрофи вигнанця і, найголовніше, визначив себе як особистість нової, історично сформованої ситуації, духовним лідером еміграції. Тоді ж у таборах завершилося формування мети (ідеалу) всього його життя – словом своїм будувати Україну, будити приспану століттями національну свідомість українців, творити з народу націю, стати одним із конструкторів національної державотворчої ідеї.

Отже, публіцистика “заговорила першою” і започаткувала болючий пошук митцем відповідей на вічні питання, яким позначена уся його наступна творчість. Вже на сторінках таборової періодики Є. Маланюк визначив коло проблем і тем, розв’язанню який присвятить усе своє життя: причини поразки державницьких змагань; витоки “деморалізації душі української”; “хохлацька” орієнтація на північного сусіда”; народжений віками синдром “отаманщини”, яничарства і зрадництва, малоросійства. Є. Маланюк прагне статтями 1921-1923 років дати сучасникам відповідь на вічні питання.

Досвід публіцистики засвідчив не лише амбіції представника “спізненого покоління” втручатися своїми гострополемічними статтями у сфери найвищої політики, але й сприяв визначенню ним подальшого шляху і у державотворенні, і у мистецтві слова, усвідомивши в слові найефективніший шлях служіння нації: “Ґрунт єдиної національної культури... дає єдину національну ідеологію... Ні зформування Нації, ні будову державної для неї форми, без єдиної національної ідеології – уявити неможливо” (“Нарешті”). Етапними з цього приводу стали дві праці Є. Маланюка, написані весною 1923 року. Рефератом “Зброя мистецтва” він визначив найголовніше завдання митців поневоленої нації – формувати державницьку свідомість. Можна вважати, що письменником була викладена ідеологія націєтворення “зброєю мистецтва”. Майже одночасно у праці “Думки про мистецтво” Є. Маланюк викладає свої погляди на проблеми мистецтва. Внутрішня сутність мистецтва, мистецтво і світ, геній і талант, елітарність мистецтва, митець і світ, теорія і психологія творчості, національне та інтернаціональне в літературі – предмет роздумів письменника на кількох зброшурованих у книгу сторінках. Максимальна сконденсованість, згущеність та афористичність думок, чіткість логіки і тезисність викладу свідчать не лише про певну завершеність, сформованість (у контексті часу) системи поглядів на мистецтво і митця, але й вказує на характер програмовості написаного для самого автора, на його власну естетичну програму, навіть на творчий маніфест поета.

Аналіз основних мотивів поезій 1920-1922 років засвідчує відчутну перевагу у доробку митця творів інтимної лірики та особистісних переживань, навіяних чужиною, невизначеністю майбутнього, напливами ностальгії. Причому поряд з українськими поезіями, що друкувалися на сторінках таборових видань, за свідченням архівів живою залишалася традиція російськомовного віршування.

1923 рік став переломним і для Маланюка-поета. Кардинальна життєва драма – розлука з Батьківщиною – перевела вектор думання Євгена Маланюка з площини горизонтальної у вертикальну. Пошуки відповідей на “прокляті питання” охопили часовий простір від доби УНР до княжої і навіть у глибину тисячоліть. Енергія ж історичних інформаційних кодів залучала в силове поле мислячу особистість. Наслідком внутрішньої потужної роботи став стрімкий прорив у сферу Поетичного слова, як одвічну метаморфозу чуття і мислі. Таким чином, саме в цей час Євгенові Маланюку відкрилася глибинна суть поезії і поряд з цим – власне призначення бути поетом і обов’язок брати на себе відповідальність перед словом і світом (“я навмисне тверезим варягом / Увійшов в цю добу історичних вітрів і злив”).

Особливий інтерес для дослідника складають поезії написані протягом літа-осені 1923 року, отже після теоретичного обґрунтування Євгеном Маланюком своєї мистецької і громадянської позиції. Зокрема реалізація фіхтевського вчення про “Я” як активного творця світу у поезії “Євангеліє піль”. На вершинних регістрах натхнення ліричному героєві відкривається істина, що це він має докласти зусиль, аби Україна “відбула цілу Євангелію піль”, вирізняє себе із тих “ми”, “що самотньо дійшли до хреста, не зустрівшись ні з ким”, означивши себе провідником, покликаним, навіть месією. Стенограма почуттів, масштаб самоусвідомлення, глибина особистісних почувань відкриває у поетичному слові життєве покликання (Ортега-і-Гасет) автора. Саме благовістя свідомості свого високого призначення, здеклароване “Євангелією піль”, свідомість будителя і провідника народу зумовили зміст, спрямованість і пафос наступних поезій збірки “Гербарій” і, без перебільшення, усієї міжвоєнної поетичної творчості.

Отже, творчість названого періоду демонструє блискавичний прорив митця до якісно нових енергетичних сутностей, які визначили оригінальність смислових акцентів, специфіку структури й ритміки вірша (“побідний ямб”), поглиблення знакової системи поетичного мислення, що в комплексі дало взаємодифузію традиції і модерну.

Розділ третій “Між двох ісходів: Україна в системі мистецьких рефлексій Є. Маланюка” є спробою відтворення і осмислення руху свідомості Є. Маланюка митця