Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

мову про становлення творчої особистості письменника? Відповідь знаходимо у самого Є. Маланюка. Розмірковуючи у “Нарисах з історії нашої культури” над фактом перебування наших далеких пращурів у “ північному сегменті” культурного поля античної Еллади, він писав, що те мусило дати “ величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть в нас, в нашій підсвідомості, в нашому організмі, крові і жилах” . Ця думка збігається з відомою тезою Карла Юнга про феномен расової пам’яті, про наявність поряд із “несвідомим” (автономною пам’яттю нашого минулого) ще й “колективного несвідомого” – автономної пам’яті нашої раси, яка поширюється в глибину історичного часу, далеко за межі біологічного життя людини. Нарешті, простеживши основні аспекти геополітичних, культурно-історичних та природно-географічних факторів життя покордоння, вкупі із таким фактором, як змішання народів і рас, означеного нами терміном “степового Вавилону”, ми зможемо зробити певні висновки про менталітет порубіжців, який, безумовно, щедро відлунює і в долі та творчості Євгена Маланюка. Аналіз історичного життя покордоння, простеження долі родини Маланюків на землях українського Вавилону дали підстави зробити певні узагальнення.

Кількасотлітнє життя порубіжжя на межі виживання, коли перехрестя кордонів забирало щороку десятки, сотні життів, безумовно, спричинило певну вичерпаність їх енергії. Калейдоскоп чужоземних зазіхань, особливо останніх віків (монголи, татари, поляки, імперська колонізація Новою Сербією, згодом російська колонізація), формували на зрізі національної психології почуття фаталізму, приреченості, значно послаблюючи тим самим процеси національної самоідентифікації. З іншого боку, порубіжжя стало прихистком особистостей небуденних – запорожців, козаків-зимівників, вільнолюбивих людей, які зуміли зберегти і пронести через покоління почуття національної гідності. Проте й цей бік життя межевої землі мала свої негативні наслідки. Шанці, слободи, хутори, бурдеї козаків-самітників, що десятиліттями виникали в неозорих степах, закладали в національній свідомості дух вольниці й анархії. Вольниця ж породжувала у межах порубіжжя ідеологію “здобичництва”. Хутірське життя і безмежжя землі закладали в душах степовиків автономістичні настрої. Мусимо погодитися, що це болюча сторінка нашої історії. Одночасно цей факт залишив свої тони на полотні психологічного портрета жителя порубіжжя.

Покордоння протягом значного історичного часу було етноконтактною зоною зі степом. Це відізвалося асиміляторськими тюрксько-українськими процесами, відчутним впливом мусульманського начала. Так само позначився на долі покордонців опосередкований контакт зі світом Речі Посполитої, що сприяв польсько-українській акультурації. Менш відчутними були ці впливи в часи Нової Сербії. Проте строкатість етнічного складу населення порубіжжя періоду його інтенсивного заселення не лише зашкодила процесам національної консолідації, але й призвела до втрати власної еліти, оскільки на зміну осадчим в українські слободи прийшла сербська, а згодом російська адміністрація. Цей же процес відгукнувся згодом новим явищем – денаціоналізацією власної національної еліти та національним ренегатством.

Поет виростав на історичній території геокультурної зони, нареченої ним “відвічним географічним протягом”. Частину свого життя він провів серед народу – “шляхти степової, що згордував державну міць”, прожив частку свого віку, будучи органічною складовою того народу, несучи його генетичну пам’ять. І коли пізніше прийде осмислення феномену “покараних степом”, анатомування малоросійства, то вибудовуватимуться вони на міцному фундаменті знання життя степовиків.

Народження поета співпало з культурно-просвітницьким ренесансом провінційних міст та містечок. Відбувався процес консолідації станової та духової еліти, з’являлися громадські об’єднання, які прагнули прогресивних перетворень у краї. Одним із активних організаторів громадського життя Новоархангельська був батько майбутнього письменника. Йому ж самому випало з дитинства стати обранцем містечкової еліти, яка всіляко заохочувала обдарованого хлопця, стимулюючи його захоплення віршуванням, живописом.

Відтворена у дисертації на основі архівних матеріалів, спогадів письменника та його сучасників, атмосфера духового життя, в якій виростав Є. Маланюк багато важила для його становлення як громадянина і художника. Проте найпомітніший влив на формування майбутнього письменника здійснила родина Маланюків. Сталося так, що під дахом однієї родини зустрілися три епохи. Дід Василь репрезентував дух “страченого минулого і козацької доби”. Мати принесла в родину дрібнопомісні традиції провінційного дворянства середини ХІХ століття з культом розуму й духовності. А батько був представником запізнілого в провінції пробудження духу просвітництва, реформаторства і... безпорадності перед стрімкою ходою нового ХХ століття, представляти яке випало йому і його ровесникам. Євген Маланюк увібрав і відчув своїм дитячим та юнацьким розумом і душею атмосферу родинного життя, і вона щедро засвітилася і в його духовному бутті і в творчості.

Юному Маланюкові неймовірно поталанило навчатися саме в Єлисаветградському реальному училищі, яке мало репутацію однієї з кращих технічних гімназій Російської імперії. Головним покликанням педагогічного колективу було виховання майбутнього інженера. Це відчувалося в обладнанні прекрасних кабінетів хімії, фізики, астрономічної обсерваторії, в роботі в училищі однієї з кращих в Росії метеорологічних станцій. Водночас училище не просто готувало інженера, а й виховувало майбутню технічну інтелігенцію. Знайомство з роботою закладу за більше ніж три десятиліття переконує, що гуманітарні традиції цієї технічної школи були надзвичайно сильними. Досить згадати про знамениту археологічну колекцію, відкриту в училищі, про учнівський оперний театр, що його очолював директор училища Я. Кобець, про відомий усій Російській імперії рисувальний клас, заснований тут академіком Петербурзької академії мистецтв П. Крестоносцевим.

Училище мало прекрасні традиції у викладанні словесності. Є підстави говорити про культ слова у цій школі. Учні технічної школи протягом року виконували десять письмових творчих робіт. Кожен твір рецензувався кількома викладачами. Рапорт викладача мови у старших