Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості

Вигнання з рідної землі.

Позбавлення Божого благословення.

Покара полоном, рабством духу і нашестям чужих народів.

Покара степом, простором, суходолом.

Кара за вину, переступ народу України.

Зі середини 20-х років мотив кари-прокляття за невідбуття державою стає домінантним, що витворює вже згадувану схему художньої моделі поетичного світу Є. Маланюка: доля України зумовлена карою; історіософські пошуки дають відповідь на причину прокляття – переступ; поетові інвективи мають спонукати до спокути.

Цілком логічним у руслі старозавітніх традицій мотив кари має сусідити з пророцтво збавлення. Тож закономірною ланкою в Маланюковій концепції кари стало пророцтво “Україна каратиме”. У розробці цього мотиву в творчості поета чітко простежуються такі дві провідні лінії:

Версія легенди кари:

Богдан, Мазепа, гайдамаччина, Крути;

Шевченко, Куліш.

2. Пророцтво кари.

Нарешті, третя наскрізна проблема – я покараний, я караю, я віщую кару. Ще в таборах свідомість покараності зазнає трансформації від “ я покараний” до “я покараний як часточка Тебе”. Згодом мотив ускладниться – “я покараний любов’ю до Тебе”. Ця третя формула покараності поета дає вичерпну відповідь на питання про витоки близькості його “тематики й дикції” до тону Ісаї та Єремії. Зрештою, саме вона дозволяє поетові і зобов’язує його сказати “будь проклята”, отже, “я караю”, аби потім віщувати кару: “Ти пісню оберни – на крик! / Ти руку простягни убити! ”.

У Маланюковій концепції України гнівні інвективи сусідять із поданими поетом на суд читача міркуваннями над таємницею її внутрішньої сутності – Ти не покритка, не жертва, Ти грішниця. Історіософські пошуки причин цього дають змогу побачити і складові переступу, за які Бог (і поет) карають Україну:

гріх незбуття як держави;

“Простір неладу і зради”;

феномен “волі без долі і волі”;

відсутність повної людини.

Відповідь на запитання “що робити? ” для себе особисто Є. Маланюк знайшов ще в таборах. Прагнучи ж максимальної дієвості й самовіддачі слова, поет обрав шлях національної самокритики, започаткований Т. Шевченком. Шлях не новий для літератур пригноблюваних народів. Його обирали Д. Леопарді й Г. Гейне, А. Міцкевич і Х. Ботєв, С. Чех і Ш. Петефі, Я. Колар і В. Александрі. Євген Маланюк продовжив вітчизняну традицію, примножену творами П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки. Водночас, поет-вигнанець на відміну від попередників спирався на досвід здобутої і втраченої віками сподіваної державності і волі, що суттєво позначилося на його поетиці інвективи. Він обирає шлях жорсткої опозиції до Неї і до низу (“них”). Він прагне змусити замислитися, обуритися, протестувати. Гнів поета умисне афішований, умисне акцентований. Зло свідомо гіперболізоване, згущене. Це чинник, що у різкій, категоричній формі має експонувати читачеві енергію трагічної думки, що має стати дією: усвідом біду свою, свого народу, переймися не лише моїм болем, але й гнівом, перероди, зміни себе. Отже, інвектива має стати рушієм діяльної спокути.

Націєтворчі мотиви зазнають еволюції. Характерний для поезії Маланюка римо-варязький первень із приматом зброї, криці, крові, від середини тридцятих років поступається домінанті плекання духу, філософського заглиблення в українську проблему. Поет частіше прагне осмислити її крізь призму вічних ідеалів добра й зла. Хоч світова війна частково змушує поета повернутися в русло старої традиції. Осмисленню цих процесів у творчості письменника, як і драматичних випробувань, що випали на його життєву долю, відведено підрозділ “Від початку війни до другого ісходу (1939-1949) ”.

Пошуки відповіді на “прокляті питання” – наскрізний мотив усієї міжвоєнної творчості Маланюка. У прозовому доробку письменника, якому приурочений підрозділ “Проза Є. Маланюка “як хроніка життя власної душі”, вони сконцентрувалися навколо осмислення двох взаємопов’язаних проблем: національного начала будь-якої “будівничої чинності” та Особистості, повної Людини, “Суверенної Індивідуальности” як серцевини національної проблеми. Вони проглядаються буквально у кожній рецензії, літературно-критичному огляді, статті. Водночас, названі проблеми стали і предметом спеціальних теоретичних студій, зокрема, у працях “Буряне поліття”, “Ієрархія”, “Творчість і національність”, “Поезія й вірші”, “Про малоросіянство”, у циклах статей, присвячених Т. Шевченкові та М. Гоголю.

Логіка висновків, до яких підводив читача письменник, незмінна: справжнє мистецтво, література “виростають із національної суті”, а справжній митець “може бути особистістю лише національною”. Євген Маланюк прискіпливо аналізував причини, що призводять до “національної безплідності”, розвінчував “міф класовості”, анатомував комплекс малоросійства, висловив своє несприйняття модерну в літературі кризової доби. При цьому письменник особливо наголошував на згубності названих факторів для недержавних народів, для несформованих націй, мистецтво яких мусить бути не лише “проявом національного існування”, але й творенням національного духу, особистості і формотворчим чинником нації.

У четвертому розділі “Друге вигнання: Вітчизна і світ” осмислюється

У маланюкознавчих дослідженнях, присвячених другому періодові творчості письменника (1949-1968), нерідко трапляється думка про докорінні зміни у творчій палітрі митця після другого ісходу, навіть про нового Маланюка. Безсумнівно, війна, народжена нею нова Європа, друге вигнання, втрата родини, неприйняття Нового світу не могли не позначитися на доробку Євгена Маланюка, проте і не дали підстав для такого категоричного висновку. Є. Маланюк післявоєнний зостався вірним собі в головному – його творчість залишалася підпорядкованою ідеї