Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості

Але повернімося до поетової думки про те, що його герой “не зазнав “самовіддачі духа” У ній ключ до зясування характеру мотиву опозиції-діалогу митця із собою минулим. Свідомість нереалізованості породила поетичний діалог із собою, вибудуваний частіше на опозиції, запереченні доби “мертвої молодості”, критичної оцінки своїх зусиль і поривань та примарності ідеалізованої “мертвої слави”. Основний зміст цього діалогу в усвідомлення митцем проминущості свої зусиль, в його розходженні із часом, що прийшов. Творена ним доба, не відбувшись, віддалялась, а виношені поетом ідеї і думки вже, очевидно, залишалися поза його часом.

Проте чи тільки “руїни мертвих вір” спричинили інвективи супроти себе? Звичайно, ні. Митцеві праглося діяльного втручання в суспільне життя, він був свідомий недосконалості світу людей і шукав шляхів впливати на нього. Так, майже одночасно із покаянною молитвою “Серпня” (1951), поезією “Ані вершин, ані низин... ” (1949) народжується згадувана вже вище тема бунту проти світу зла. З особливою силою в поетові пробудився “пломінь Ієремії” наприкінці п’ятдесятих – початку шістдесятих років. Всю силу свого гніву поет спрямовую проти “закалюжного Вавилону” – США, на державу, що безкраї її неба “покинув Бог”, на країну, чий поступ пропагувався як перспектива для всієї планети. За нею поетові побачилася альтернатива світу, що сліпо мавпував США, побачилася майбутня драма нищеної світом України, враженим ідеями глобалізації, що спізнено прийде у світове співтовариство повноправним членом.

Якщо зовнішній світ був надто щедрим на “яд поезії”, то свій внутрішній мікросвіт “таїнства любові” поет мусив творити сам. Ліричну версію поетових днів підказала митцеві ще таборова мандрівка південними землями Баварії (1949). Поетова самотність, незахищеність, духовна чужість йому “каньйонів Бродвею” змусили його, як свого часу Р. М. Рільке, шукати собі прихистку серед природи, в “єдиній державі води і лісів”. Тим прихистком стали українські оселі “Борщового пасу” в горах Кетскілу, особливо гірский Гантер, куди поет тікав маючи щонайменшу можливість. Саме в “державі жовтня” народилася поетова легенда “осінньої весни”. Її розпочинаю вимріяний поетом образ “підтятого серпня”, його заступає “осінь як весна... / І літепло старече”. Лише з кінця п’ятдесятих диво “зеленої осені” змінює осінь “старчиха”. І якщо досі образ чорної осені лише зрідка згадувався то з початку шістдесятих зачастив відвертими зізнаннями: “Приходиш осене, чорна / Смерть необорнаю... ”. Втім поет і надалі намагатиметься себе переконувати й тішити, що “Це ще не чорна осінь: / Це золота, як згадка про весну”. Смерть дружини (1963) стане тією межею, що засвідчить тривання бабиного літа життя. Зазвучить тема фатального лютого, який засвідчить час обжинків земного життя Євгена Маланюка.

Поетовим розпачем від несподіваності й категоричності автопрочих одкровень “Лютого” (1964) позначені й поезії наступних років. Одночасно в них з’явиться “ясно-тверезий” погляд на минулі роки “і прийдешній путь”.

Дисертаційне дослідження підсумовується у його висновках.

Синтезований доробок Євгена Маланюка (поезія, публіцистика, історіософія, культурологія, критика) позначений високим професіоналізмом і гарячим чуттям людини драматичної долі й трагічного світовідчуття. Аналіз цього спадку в руслі еволюції письменника, дослідження руху свідомості митця і громадянина дозволили виділити окремі ознаки його творчості:

генетичний код національного світовідчуття визначив етико-естетичні пріоритети образного мислення й громадянського переживання Євгена Маланюка на увесь його земний шлях;

життєпис поета природно й щиро сублімувався в слові в площинах усіх названих вище аспектів його творчого буття, озвучивши потужний плин патріотичного й громадянського мислення, окресливши темпоритм гідного проживання поетом недолі України в історичних проекціях, здатність аналітичного прогнозування майбутньої долі Вітчизни;

пам’ять землі і роду незнищенною енергією живила душу і слово Є. Маланюка, залишаючись неперебутнім ферментом духовних змагань митця зі світовим іменем до останньої його хвилини;

синтез життєпису, духовної біографії і творчої спромоги виказав світові постать потужну і цілісну, сформовану складним часом і власними назусиллями опанувати цей час.

Потенція такого життя проектуючись у віки, стає уроком для нащадків. Ідеал “Цілого чоловіка” (І. Франко), сповідуваний Є. Маланюком був його глибинною сутністю.

 

 

Domіnus Маланюк: тло і постать. – Кіровоград: Центрально-українське видавництво, 2001. – 264 с.

Рец. : Клочек Григорій. Стереоскопічний портрет Євгена Маланюка // Народне слово. – Кіровоград, 2002. – 11 липня.

Боян степової Еллади. – Кіровоград: “Вечірня газета”, 1993. – 56 с.

Рец. : Барабаш С., Бондаренко Г. Боян степової Еллади // Дивослово. – 1994. – № 10-11. – С. 58-59; Марко Василь. Розчищаючи замулені джерела // Вежа. – 1996. – № 3. – С. 241-243; Славутич Яр. “Боян степової Еллади”. У сторіччя з дня