Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості

Даровані митцеві Небом два десятиліття другого ісходу сам Є. Маланюк означив досить категорично – за межами “нашої культурної вітчини – Європи”. Початок розділу якраз і присвячено розшифруванню сутності наведеної характеристики, та спростуванню поширеного (особливо у діаспорі) стереотипу сприйняття письменника як людини “легко-богемного покрою” (Б. Бойчук). Натомість акцентується на глибокій внутрішній драмі митця, якою позначені і життя і творчість цього періоду. Розглядаються, підказані щоденниковими записами, епістолярною спадщиною, поетичною творчістю, напрямки її освітлення:

драма “роздертих родин”;

стан повоєнної еміграції й українського середовища у США;

духовна відчуженість Нового світу;

феномен “пражан”, або обов’язок “суспільних справ”;

самота і страждальність.

Так саме особиста драма письменника, зіткана з потрясінь і катастроф, народжених розв’язкою Другої світової війни, примножувала його “фахові” самотність і страждальність та найболючіше для митця поглиблювалася свідомістю віддалення мрії України-держави, безплідністю його міжвоєнного поетичного діалогу з Батьківщиною. Проте вона не переросла у відчай і зневіру, а, навпаки, зреалізувалася історіософськими прозовими працями, адресованими письменником сучасникам і майбутнім поколінням. Їх унікальність у філософському осмисленні Є. Маланюком доленосних проблем життя українського народу. “Пізнати себе” – так визначив письменник головне завдання національної спільноти

Зокрема, феномену вітчизняної культури як чинника історіотворчих сил нації, співтворця покладів національного духу, української духової еліти, що протягом віків забезпечувала “процес регенерації Нації” (“Нариси з історії нашої культури”, “Illustrissimus Dominus Mazepa”) ; сформованого кількасотлітньою історією бездержавності та підколоніального існування комплексу малоросійства як внутрішнього ворога національного організму (“Малоросійство”) ; природи і сутності зовнішнього ворога (“До проблеми большевизму”). Євген Маланюк безпомильно та точно визначив і глибоко дослідив найважливіші й найболючіші проблеми, які ми мусили пізнати на шляху до постання незалежної України, без усвідомлення яких годі мріяти про успішне будівництво національної держави. Десятиліття державотворення не раз вже дали змогу у тому переконатися. Тим часом історіософська проза другого вигнання продовжувала, поглиблювала і, зрештою, підсумовувала розпочату поезією між двох ісходів тему “Україна як проблема”. І цей висновок варто поширити загалом на післявоєнну прозу. На низку статей-портретів української духової еліти, що стали своєрідною відповіддю на пошук письменником у міжвоєнній творчості повної людини, на багату публіцистику митця, спрямовану переважно на творення української людини.

Трагедія людства, якою стала Друга світова війна з її ядерним закінченням, остаточно довершили зміну акцентів основних напрямків лірики Євгена Маланюка, що започатковувалися ще з кінця 30-х років. Домінантний для міжвоєнної поезії інвективно-історіософський напрям з традиційним діалогом Вона-Україна – “я”, продовжився поезіями-інвективами супроти планетарного зла, зреалізованими діалогом “я” і Світ”. Проблема України змаліла (але й не зникла) перед відкритою письменникові агресією “Антидуху” супроти світу людей. Уже перша поезія, написана у США (“Ані вершин, ані низин... ”) засвідчила новий струмінь у поезії інвективи. Напрям стрімко еволюціонізує: не сприйняття міста (Нью-Йорк) – гнів проти держави – інвектива Новому світові, що претендує на роль альтернативи розвитку людства. Як наслідок, формування силою слова тривоги за долю планети, прагнення достукатися до душ і сердець сучасників. Висновок, колись зроблений для України – “звіра переможе Дух”, – тепер поет повторює для світу людей, “Бо один закон в державі Творця – Любов”.

Драма особистого життя, свідомість власної недосконалості і гріховності світу, змушували митця все частіше звертати погляд “до себе внутр”. Так поряд із поезією інвективи, поглиблюється ліричний струмінь поезії самозаглиблення (філософська, релігійно-містична, інтимна лірика). Повнокровний, щедро представлений віршами і розмаїтий тематично струмінь поезії довершував творення письменникової цитаделі Духу.

Вже першими поезіями, народженими у другому вигнанні, поет визначив провідні мотиви переживань, болів та скупих втіх своєї душі, які й розглядаються у розділі:

свідомість свого гріха та муки покаяння;

пошук шляху до себе;

опозиція-діалог із собою минулим;

інвективи світові зла, політиці глобалізму;

лірична версія поетових днів.

“Мій гріх покутую щоденно, щохвилинно / І гріх мій, Господи – ось він – важкий тягар” (“Час”. 1958). Розлука із сином, дружиною, залишення олтарів Вітчизни, причетність до поразки державницьких змагань, нереалізованість його творчих дум та устремлінь. Нарешті почуття провини за своє ієреміядство, за гнів “людський рід невірний”, за інвективи Україні. Адже ж ще в роки Другої світової війни поет запише до свого нотатника: “Зневажливе відношення до Батьківщини: певно, це мій великий гріх” (1. 03. 1943). То ж свідомість гріховності відзивалася покаянними поетичними молитвами.

Почуття вини започаткувало у творчому доробкові Євгена Маланюка пошук шляхів до себе. Суму ж катастроф і втрат доповнювала руїна віри в романтичний ідеал держави, що віддалялася як “мстивий привид”, “примара неживих століть”. Тому й зазвучать на початку п’ятдесятих сумні роздуми над доцільністю пройденого й прожитого “ти шукав до пізньої пори / Та досі ще не знаєш, чи знайшов ти”. Наступні роки примножують рефлексійний ряд тяжких терзань поетової душі, що не знаходила повноцінної реалізації генетично закладеної у ній духової енергії, сумніви та поривання романтичної натури,