Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості

Протягом 1910-1912 навчальних років педагогічна рада училища тричі слухала питання про позакласне читання учнів технічної школи. Архіви Єлисаветградської громадської бібліотеки дають можливість познайомитися з колом читацьких захоплень гімназичної молоді. Тексти майже співпадають зі списком письменників, винесених зі світу дитячого читання, який Є. Маланюк приготував для Є. Ю. Пеленського 1932 року. Це Гюго, М. Твен, Амічіс, Уальд, По, Рембо, Д’Оревіл’є, Верлен, Бодлер, Ередіа, Рільке, Блок, Бєлий, Сологуб, Метерлінк, де Ліль, Гамсун, Гумільов, Шпільгаген... Виростав Є. Маланюк на кращих зразках російської поезії О. Блока, М. Гумільова, І. Буніна, А. Ахматової. Пристрасть до читання, очевидно, була визначальною у пробудженні в Євгена Маланюка потягу до літературної творчості. Зміст же і коло творів, як і коло авторів, позначилися на формуванні творчого обличчя митця. З цього приводу варто погодитися з думкою О. Чудакова: ведучи мову про успадковану письменником традицію, ми маємо виходити із позиції, що у потоці літературних впливів найсуттєвіші є ранні. “... Більшу важливість отримує картина потоку літератури, на яку несміливо дивися ще неписьменник” .

Віднайдені в письменниковому архіві у США перші його юнацькі вірші (“Портрет”, “Четыре фрака на эстраде... ”) передають атмосферу життя гімназичної юні провінційного містечка, атмосферу передодня Першої світової війни. Світ зацікавлень гімназистів означений романтикою кондотьєрства, музикою Блока, захопленням модерновими течіями мистецтва початку ХХ століття.

В реальній школі майбутній поет навчався в рисувальному класі Ф. Козачинського, захоплювався театром. А ще він виростав і формувався під впливом духовного і матеріального світу міста Єлисаветграда. Є. Маланюк з’явився у місті у пору найпотужнішого розквіту його архітектури, музичного та театрального мистецтва, буквального буму рисувальних класів, художніх виставок, що не могло не позначитися на формуванні майбутнього митця.

Тим часом своєрідний екскурс у світ Маланюкового дитинства був би не повним без розгляду проблеми “ландшафт і митець”. У розділі розглядаються константні елементи архангородського ландшафту, які “виробляли кров”, творили душу майбутнього письменника, а згодом щедро відгукнулися у його творчості. Це степ, вітер, небо, річка, сад. Одночасно предметом розгляду стає механізм взаємозв’язку природничо-просторових реалій Єлисаветградщини і творчості письменника: сприйняття і засвоєння, осмислення, узагальнення, творення художньої реальності.

Це вже аксіома, що творчу особистість письменника до кінця неможливо збагнути без осмислення світу його дитинства. Тому, реконструюючи його, хотілося наголосити на факторах, що впливали на формування національного світобачення, специфічних духовних запитах, естетичних пристрастях майбутнього митця. Водночас, надто пильна увага до періоду дитинства (залучення великої кількості архівних матеріалів, відтворення родинної атмосфери, духовного портрета міста поетової юності тощо) була свідомою і вмотивованою кількома причинами.

Йдеться про малодосліджені сторінки життя Євгена Маланюка, про потребу введення в науковий обіг матеріалів, що висвітлюють роки дитинства та юності поета. А ще – Євген Маланюк належить до тих митців, у творчості яких легко простежується генеалогія роду. Його поезія має відчутну просторово-географічну прописку. В умова же вигнання, пам’ять малої батьківщини, візії дитинства і юності набували особливого змісту, відчутно позначившись на творчості.

Другий розділ – “Національна самоідентифікація і народження письменника (1914-1923) ” – розпочинається із дослідження шляхів національного самоусвідомлення поета, які волею долі випали на роки світової та громадянської воєн. Простежується складний шлях Євгена Маланюка від формування і становлення зразкового офіцера царської армії до свідомого старшини Української армії і громадянина держави. Особливо важливим для майбутнього поета, історіософа та культуролога був досвід трирічної війни за Україну. Він прийшов до українського війська романтично захопленим юнаком, а залишав землю України мудрим мужем, її воїном і громадянином. Йому випало пізнати війну за незалежність як штабному офіцерові, бачити її очима С. Петлюри, В. Тютюнника, Є. Мєшковського, М. Капустянського А. Мельника, О. Удовиченка. Збагнути її глибоко, масштабно, зрозуміти слабкі й сильні сторони мілітарного стану нації. Старшині штабу довелося бути свідком прийняття непродуманих, помилкових рішень і щодо військового, і щодо державного життя, амбіційності й недалекоглядності керівництва УНР. Проте головний підсумок трирічної війни Є. Маланюка за УНР полягає у тому, що поразка визвольних змагань завершила перший, скажемо, романтичний етап процесу національного самоусвідомлення і підготувала подальший рух національного, політичного, духовного й естетичного самовизначення.

Таборові республіки інтернованих вояків УНР у Польщі відміряли старшині Є. Маланюку повних три роки для кристалізації життєвої мети та пошуку ціннісних орієнтацій. Середовище української національно-політичної еміграції всіляко сприяло цьому. Адже залишили Батьківщину переважно найсвідоміші і найвідданіші ідеї української державності люди.

Дуже швидко ідею збройного повернення на Батьківщину заступила ідея політичної праці задля відродження української державності. Відповідно перед українською еміграцією постають нові завдання: не зникнути як спільність, не засимілюватися державами, що прийняли її; стати духовним центром України в зарубіжжі; стверджувати ідею України, ідею державності; творити в еміграції те,