Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості

Характерною рисою міжвоєнної української еміграційної поезії, (її розгляду в доробку письменника присвячений підрозділ “Мотиви кари, переступу та спокути у поетичій творчості Є. Маланюка”), став націєтворчий, державницький компонент. Його достеменна органічність постала на лицарській вірності воїнів-емігрантів образові “Земної Мадонни”, яка була для них Єдиною. “Липа і я, ми були (як Дараган, Мосендз, Чирський) “солдатами”, воїни – цим все сказано”, – запише Євген Маланюк у своєму нотатникові 23 вересня 1967 року.

Таким чином, поняття воїнського обов’язку й честі переплавилося у поняття мистецької потуги, адекватне за силою і міццю першим. За цією шкалою координат жили і творили в умовах міжвоєнної пори митці Празької школи. Переосмислення поза Батьківщиною пройденого й пережитого, драма українського історичного життя на тлі європейської історії дали їм новий погляд на національне буття, українську людину: формується концепція вольової особистості, людини чину. У руслі сказаного вище мистецьке слово Євгена Маланюка екстраполюється на проблеми розслабленості, байдужості, приреченості, пораженства. На противагу українському зледачінню підносяться найвищі чесноти українського характеру – честь, воля, мужність, вірність.

У цю пору в мистецьких колах української еміграції визріває та акцентується ідея українського месіанізму як образ надії бездержавної нації.

Євген Маланюк прискорено еволюціонує від покликання служити своєю творчістю Україні до усвідомлення обраності, до апостольської місії духовного провідника народу. Розшарування політичної еміграції за партійними вотчинами, смерть Симона Петлюри, підводять митця до геніального висновку: “Як в нації вождів нема, / Тоді вожді її поети”. Хоч “Послання”, лейтмотивом якого були наведені слова, надсилалось поетам із більшовицької України, самоадресація цієї перевіреної часом істини, очевидна.

Ліричний герой Маланюка – “обтятий Богом шестикрил”, перший ангельський чин, серафим, що покликаний бути посередником між Небом і землею, дарувати низові істину про самих себе. Оскільки ж письменникові відкрилася гірка правда, то й зреалізувалася вона потужними інвективами супроти низу. Гнів письменника умисно згущений, його опозиція до калічного стану нації підкреслено жорстка й безжальна. Маланюк, якому випало бути свідком і творцем відродження державності у 1917-1920 роках і який пізнав трагедію краху державницьких сподівань, мав право на інвективу. Але не право визначило такий вибір. Він був зумовлений свідомістю розуміння необхідності переорієнтувати ментальність співвітчизників, змусити збагнути призначення кожного народу стати нацією, відбутися державою. Маланюк ризикував бути не сприйнятим, шельмованим й не обминув цієї участі. Навіть бунт проти його позиції був ціннішим для нього від летаргійного сну нації.

Заперечуючи, засуджуючи, гнівно картаючи, письменник тим самим стверджував ідеал повної, “суцільної” Людини. Людини чину, волі, честі. Водночас, – людина – присутня у творах Маланюка і як протилежний полюс інвективи в його історіософських екскурсах до славних сторінок вітчизняної історії, в його оптимістичних передбаченнях майбутнього (“Бачу їх – високих і русявих... / Пристрасників висоти і слави”), у життєстверджуючому пафосі прикінцевих строф чи рядків (“І встане вік молитви й заліза / Над гноїщем, де парувало зло”). Ці дві визначальні для Маланюкової поетики парадоксальні позиції – інвективність та оптимістичність – зроджені натхненням та підпорядковані ідеології націєтворення.

Вони зреалізувалися у провідних мотивах міжвоєнної поетичної творчості Є. Маланюка – кари, переступу та спокути. Поразка УНР та вигнання з рідної землі уже в перших поезіях митця прозвучали мотивом кари: покараний я, ми, Україна. Бажання збагнути причину кари веде митця до історіософського осмислення переступу, до пошуку шляхів спокути. Так сформувалася художня модель: кара – “як сталося? ”; переступ – “що ми за народ? ”; спокута – “що робити? ”

Очевидно, сама постановка проблеми може викликати питання. Чому, наприклад, саме названі мотиви визначені як провідні у творчості Євгена Маланюка між двома ісходами? Адже ж досі дослідниками віддавалися пріоритети історіософським пошукам, реалізації ідеї українського Риму, дослідженням катастрофічних мотивів (О. Астаф’єв), мотивам “кохання й жінки, краси і дії, поезії й поета”  (Б. Рубчак) тощо. Відповідь знаходимо у поезії Є. Маланюка. Названі морально-етичні біблійні категорії сформували синтезований в площині перелічених проблем погляд на Україну. Мотиви кари, переступу і спокути самим поетом покладені в основу його мистецького бачення світу між двома ісходами. Життя змусило поета спрямувати свою музу на служіння справі націєтворення, а запропонована схема якнайповніше віддзеркалює (скористаймося формулою Б. Рубчака) “планове перетворення життєвого досвіду в постійні об’єкти поетичного мовлення”. Нарешті, кара, переступ та спокута – це дійсно наскрізні елементи поетичного світу письменника.

Мотив покари, прокляття, гніву Господнього присутній у кожному третьому вірші поета з міжвоєнної пори. Прагнучи визначити основні смислові акценти мотиву кари в художній палітрі Є. Маланюка в дисертаційному дослідженні виокремлені такі три проблеми.

Першою цілком закономірно розглядається мотив проекції біблійної кари Господньої ізраїльтянам на долю України, оскільки саме він був покладений в основу концептуального бачення поетом історичної долі, сучасного стану і перспектив його Батьківщини. Зрозуміло, що тотожності в