Закономірності суспільного прогресу

Призначення "прикладного права" полягає в пристосуванні "чистого права" до відносин людей.

Розрізняючи моральне вчення і природне право, О. П. Куницин уважав, що предметом морального вчення є внутрішня свобода людини, а предметом природного права — зовнішня.

Позитивне право слід приймати стосовно до приписів природного пра-ва, а пізнання сутності останнього має сприяти досконалості, справедливості позитивного законодавства.

Від кінця XIX — початку XX ст. розвиток державно-правових концеп-цій у Росії продовжили В. С. Со-ловйов, Б. М. Чичерін і П. І. Новгородцев.

Правова крнцепція Володимира Сергійовича Соловйова (1853—1900) тісно зв'язана з його вченням про моральність. У мислителя можна вирізнити два відмінні розуміння сутності права. Перше розуміння зводиться ним до розгляду права як негативного розмежування свободи людей у суспільстві, а друге — до визначення права як мінімуму моральності.

За концепцією В. С. Соловйова, право, під формальним кутом зору, — це свобода, обумовлена рівністю. Вона є основою людського існування, а рі-вність визначає її форму. Об'єднуючись, свобода і рівність складають суспі-льство як "правомірний порядок" .

Водночас необхідно зазначити, що під рівністю мислитель розумів ли-ше формальну рівність усіх перед законом, "розподіл інтересів" або справед-ливість. Але формальний підхід до розуміння права, що його використовував В. С. Соловйов, виключав можливість пошуку творчої ролі права і не дозво-ляв зробити висновків про його позитивний зміст.

Згодом В. С. Соловйов, як і багато його попередників, з'ясування сут-ності права почав із запитання про його ідейні підвалини. Він уважав, що підвалини цього суспільного феномена знаходяться у сфері моральності. По-рівнюючи моральність із правом, мислитель зазначав, що право є визначеним мінімумом моральності. Крім того, важливою якістю права є вимога його зо-внішньої реалізації, реалізації визначеного мінімуму добра, зовнішнім уті-ленням якого є прямий або непрямий примус.

Виходячи з цього, В. С. Соловйов у творі "Виправдання добра" визна-чає право як "...примусову вимогу реалізації визначеного мінімуму добра або порядку, що не припускає проявів зла" .

Принцип права, за вченням філософа, — це справедливість. Вимога особистої свободи є умовою, без якої неможливі людська гідність і високий моральний розвиток. Але людина, на думку мислителя, може розвивати свою свободу тільки в суспільстві. Тому особиста свобода не повинна вступати в протиріччя з умовами життя суспільства. Позаяк існування суспільства зале-жить не від досконалості окремих людей, а від безпеки всіх, то цю безпеку захищатимуть не моральні імперативи, а юридичні закони, які мають харак-тер примусу, сили для тих, хто вчиняє протиправні дії.

Далі у "Виправданні добра" В. С. Соловйов писав, що там, де стика-ються особистий інтерес і загальне благо, там і зароджується право у його філософському розумінні. Вчений мав на увазі право в його ідеї або природне право. Останнє, якщо розглядати його в контексті реалізації, стає позитивним правом. Відтак В. С. Соловйов дійшов висновку, що право є історично рухо-мим визначенням необхідної рівності двох протилежних інтересів — особис-тої природи й загального блага.

Конкретизуючи свою концепцію, філософ зазначав, що право не втру-чається у вільний вибір людей між добром і злом, воно не втручається у сфе-ру мотивів, воно тільки не дозволяє людям практично вчиняти злі дії.

Отже, філософським синтезуючим підґрунтям права є рівність, що пе-редбачає поєднання індивідуальної свободи й загального права — безпеки й добробуту. З порушенням одного з цих компонентів порушується природна рівновага, що призводить до тієї чи іншої крайності — анархії чи деспотизму.

Зазначена рівновага формально може розглядатися як поєднання рівно-сті й свободи, оптимальне розмежування свободи, а в матеріальному аспекті — як поєднання особистих і суспільних інтересів задля реалізації найвищих вимог моральності.

Дещо інший підхід у з'ясуванні сутності права застосовував російський юрист, почесний член Петербурзької Академії наук Борис Миколайович Чи-черін (1828—1904). Дослідження цього суспільного феномена вчений почи-нав із з'ясування категорії "особистість". Цю обставину він обумовлював тим, що особистість є найпростішим елементом суспільства як цілого, його "ато-мом"; не розібравшись у його сутності, не можна зрозуміти цілого.

Людина є істотою духовною; володіючи розумом і волею, вона висту-пає суб'єктом. Реальна сутність суб'єкта полягає в акті самосвідомості, що надається кожному його власним "я".

Погляди на суб'єкт, зазначав Чичерін, знаходять своє застосування в такому важливому, що лежить в основі права й моральності, питанні, як пи-тання про свободу волі.

З цього приводу він розмірковував, що юридичні закони всіх країн спрямовані на людину як на вільну істоту, котра повинна їх виконувати, але, користуючись незалежною волею, може їх і не виконувати. На визнанні сво-боди волі грунтуються поняття "вина" й "відповідальність". Без поняття "свобода волі" повністю втрачають сенс такі поняття, як "моральність" і "право", руйнується вся система духовного світу людини. Ідея свободи здат-на здійснити будь-яку дію, якщо вона не просто ілюзія, а дещо реальне. Усві-домлення свободи та можливість діяти відповідно до цього усвідомлення, за вченням філософа, є факт, що не підлягає сумніву; отже, свобода волі є реа-льною належністю суб'єкта.

З'ясування суттєвих підвалин права поставило мислителя перед необ-хідністю проаналізувати поняття "свобода волі". Він зазначав, що, перебува-ючи в зовнішньому світі,