Закономірності суспільного прогресу

Визначаючи внутрішній зміст незалежної волі, Б. М. Чичерін писав, що заперечення волею всього поодинокого та умовного, котре виходить за всяку дану межу, приводить до поняття безумовного, що складає притаманну розу-мові ідею Абсолютного, яке не набувається ніяким досвідом, а притаманне розумові од природи і є його власним змістом. Мислитель зазначав, що від цієї ідеї отримує своє право на існування сама ідея свободи. Щоби діяти в зо-внішньому світі, необхідно від Абсолютного перейти до відносного, визна-читись у цьому зовнішньому світі. Тут знаходиться момент відокремлення від Абсолютного і тут же знаходиться основа зла, яка полягає в порушенні зовнішнього закону. Цей перехід здійснюється в акті свободно! волі людини. Разом із розвитком свободи людина починає розуміти різницю між добром і злом. Вона розуміє, що є добро, але через обмеженість своєї природи підко-ряється зовнішньому впливові та скоює зло.

Вибір між добром і злом людини полягає в тому, що вона підкоряє свої зовнішні прояви розумному законові, здійснює вимоги розуму в зовнішньому світі. Свобода, скерована на здійснення абсолютного закону в діяльності лю-дини, за вченням Б. М. Чиче-ріна, є моральною свободою. Вона поєднує в со-бі два протиріччя, грунтуючись і на усвідомленні Абсолютного, і на свавіллі. Людина криє в собі ці протиріччя, свобода добра поєднана в ній зі свободою зла.

Кожна людина мріє розширити межі своєї свободи; оскільки так діють багато людей, їхні устремління схрещуються, стикаються, що потребує узго-дження. Виникає потреба визначити, що належить кожному, і запровадити загальні правила для вирішення суперек .

Якщо духовна природа людини прагне свободи, то суспільні засади по-лягають в обмеженні цієї свободи, що знаходить своє втілення в законі.

Б. М. Чичерін зазначав, що на відміну від фізичного світу, де закон має необхідну, безперечну силу, в людському світі закон не є імперативом. Оскі-льки людина — вільна істота, вона може коритися або не коритися законові. Вимоги закону до людини як до вільної істоти можуть мати характер приму-су або не мати його. Перше стосується зовнішніх вчинків та дій людини, що складають сферу його зовнішньої свободи, друге випливає з внутрішньої свободи. З першого, зазначав Б. М. Чичерін, виникає право; друге є основою моралі .

Право мислитель пропонував розглядати в об'єктивному й суб'єктив-ному сенсі. Суб'єктивне право — це спонукання, "законна свобода" робити що-небудь. Об'єктивне право — сам закон, що визначає свободу. Звідси пра-во, за вченням філософа, — це "зовнішня свобода людини", що визначається загальним законом".

Важливим кроком у з'ясуванні сутності права як рівноваги індивідуа-льної свободи та загального блага була державно-правова концепція профе-сора Московського університету Павла Івановича Новгородце-ва (1866—1924). Мислитель зазначав, що право досягло свого найвищого рівня на зламі XVIII — XIX ст., у період Великої французької революції та подій у Європі, причиною яких вона стала.

Проводячи історичну аналогію, П. І. Новгородцев звернувся до подій у Стародавній Греції, кризи давньогрецької демократії IV ст. до н. е. Він зазна-чав, що жителі Афін небезпідставно пишалися тим, що в їхній державі-полісі було створено такі устрій і правопорядок, які значною мірою забезпечували свободу громадян. Але з часом афінська демократія зазнала поразки внаслі-док того, що дух індивідуального інтересу та індивідуальної свободи переміг загальний інтерес.

Тільки з огляду на це, на думку П. І. Новгородце-ва, у Платона та Ари-стотеля з'явилися сумніви стосовно демократії та думки про пошуки доско-налішого державного устрою. У своїх вченнях вони дійшли висновку про не-достатність свободи й рівності для встановлення гармонійних суспільних відносин та необхідність пошуку глибших єднальних чинників суспільного життя, в основі яких — підкорення особистих інтересів загальним моральним ідеалам.

Так само на межі XIX — XX ст. вичерпалася віра в загальну силу пра-вових засад, у їхню здатність затвердити на землі царство розуму.

П. І. Новгородцев зазначав, що право як таке не може здійснити пози-тивні зміни у суспільстві. Правова держава не є вінцем історії чи останнім ідеалом морального життя. Право є підлеглою частиною, що входить до ши-ршого складу моральних сил.

Царство свободи, зауважував мислитель, — це царство безмежного ін-дивідуалізму, "царство сильних", у якому за бездіяльності держави кожен ха-пає, що може. Згідно з вимогами нового лібералізму держава не повинна за-лишатися нейтральною; "вільна держава не є стан, у якому сильні роблять, що хочуть, у міру своєї сили, це — стан справедливості, у якому суспільство стримує свободу деяких для того, щоби зберегти свободу всіх" .

Філософ гадав, що від суто зовнішнього розуміння свободи і рівності необхідно здійснити перехід до розуміння більш глибокого — до ідеї цілісної організації людської особистості в кожній людській істоті.

Право неможливе без рівності й свободи. Але між цими поняттями іс-нує протиріччя. Безмежний розвиток свободи міг би привести, зазначав П. І. Новгородцев, до загальної рівності; безумовне здійснення рівності мало б своїм наслідком повне придушення свободи. Встановлення рівності між ци-ми двома аспектами, на думку мислителя, є важливим компонентом права.

Право виконує в суспільстві