Закономірності суспільного прогресу

В епоху метафізичного світогляду люди намагалися пояснити такі фе-номени, як держава і право, апріорними метафізичними спекуляціями, для чого запроваджували спеціальні категорії — "суспільний договір", "права людини", "сутність держави, права, влади". У політичній сфері переважали юристи, літератори й публіцисти, в духовній — філософи, а в суспільстві значно зріс середній прошарок населення.

Теологічні принципи руйнувалися; зароджувалися індивідуалізм, лібе-ралізм, демократія, революційні тенденції; виникла "анархічна республіка", в якій до влади прийшли некомпетентні люди, а все це вкупі стримувало нор-мальний розвиток людства.

На третій стадії розвитку, де провідним став позитивний (науковий) світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає промислова епоха, "анархічну республіку" заступає нова соціально-політична система — соціократія. Перспективи розвитку розробляються соціологією та новою нау-кою — позитивною політикою.

На цій стадії розвитку людства має панувати закон, закладений у фор-мулі: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета".

Цьому законові мусять коритися всі три соціальні прошарки суспільст-ва: землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи — позитивісти і вчені; виконавці — прості робітники.

Науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя мо-жуть бути досягнуті лише за умови солідарності всіх соціальних прошарків суспільства.

Політична влада в соціократії О. Конта знаходиться в руках банкірів та їхніх радників — філософів-позитивістів. Запорукою міцності держави пови-нні бути жорстка дисципліна, повна однодумність в усьому суспільстві та всебічний державний контроль.

Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуалістичне розумін-ня прав і свобод особи. Суб'єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям "соціальний обов'язок". З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди вико-нувати свій обов'язок. З цих же позицій він підходив до з'ясування ролі при-ватної власності, яка, на його думку, є не правом, а соціальним обов'язком, функцією, що має призначення створювати капітали й керувати ними, завдя-ки чому кожне покоління готує відповідний обсяг робіт для нащадків.

Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому роз-виткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XIX — початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отримала два напрямки: юридичний позитивізм і соціологічний пози-тивізм.

Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Англії (Д. Остін), Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). Прибіч-ники цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із по-зитивним правом існує вище за значенням природне право — як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення ли-ше позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не за сутнос-тями, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруден-ція є формальною наукою про позитивне право.

Право, за уявленням позитивістів, є сукупністю норм, даних об'єктив-но, які не потребують обгрунтування. Соціальним призначенням права є за-безпечення соціального компромісу.

Норма права розглядалася позитивістами як раз і назавжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою силою. Норми права — це абстрактні накази, нормативні міркування законо-давця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом, вида-ним верховною державною владою. Держава ухвалює закони і встановлює ними юридичні права та обов'язки.

Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що за-кон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки — певні суспільні відносини з'являються лише тому, що є відповідний закон. Тобто правовідносини, суб'єктивні права та обов'язки мають місце завдяки бажанню законодавця. З іншого боку, законодавець (яким є держава, суве-рен) не підкоряється нормам права, оскільки є не тільки джерелом права, а й передує йому історично і логічно. З огляду на це правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери мора-лі.

З таких же позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна юридична особа, правова конструкція. Держава створює право і водночас са-ма є правовим явищем, суб'єктом права.

У XX ст. юридичний позитивізм поширювався в країнах Західної Єв-ропи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881—1973), засновник "чистої" теорії права (за назвою його основної праці "Чиста теорія права").

Як і його попередники, Г. Кельзен зазначав, що сама постановка про-блеми сутності права є "метафізичним" питанням; розглядаючи його, наука втрачає свою об'єктивність, викривлює справжнє відображення правової дій-сності. Якщо наука, провадив він далі, ставить перед собою мету з'ясувати сутність права, то вона зазвичай переходить у площину суб'єктивізму, займає ту чи ту ідеологічну позицію і з цієї позиції трактує право і визначає його со-ціальну роль. Право,