Закономірності суспільного прогресу

Конкретне історичне право, за цим ученням, є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Тобто, право не є приписами для виконання судовими та адміністративними орга-нами; навпаки, своїми діями вони створюють правові форми.

3. Антидемократичні політико-правові теорії

З другої половини XIX ст. в економічному й політичному житті бага-тьох країн Західної Європи сталися зміни, що привели до концентрації виро-бництва й капіталу, його злиття з промисловим капіталом, утворення міжна-родних монополій. Усе це, а також розвиток науки і технологій сприяли зна-чному збільшенню виробництва товарів, що поставило в порядок денний пи-тання про пошук сировини та нових ринків збуту.

Тоді зацікавлені кола західних країн почали формувати ідеологію екс-пансії, плекати расистські й шовіністичні тенденції, що матеріалізувалися в державно-правових ученнях.

Ідейною зброєю цієї ідеології були теорії французького соціолога Жо-зефа-Артюра де Гобіно (1816—1892), міністра колоній Великобританії Джо-зефа Чемберлена (1836—1914) та ін., які пропагували ідеї расової боротьби і природного добору вищої раси. Появі антидемократичних державно-правових теорій багато в чому сприяли погляди німецького історика Генріха Трейчке (1834—1896), який сповідував ідеологію пруссько-німецького наці-оналізму, а також мілітаристські устремління німецької військової верхівки, біля витоків яких стояли Гель-мут-Карл Мольтке (1800—1891) та Гельмут-Йоган Мольтке (1848—1916).

Автором антидемократичної державно-правової теорії був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844— 1900), який виклав свої погляди на ці суспі-льні явища у працях "По той бік добра і зла" (1886 p.), "Так казав Заратустра" (1883—1884 pp.), "Воля до влади" (1889—1901 pp.) та ін.

Держава і право, за вченням філософа, є засобами культури, яка постає як світова за своїми масштабами боротьба сил і воль.

Воля до накопичення сили, боротьби за владу пронизує, на його думку, всі природні й суспільні явища, серед яких — політика, право, законодавство і держава. Влада визнається найбільшою цінністю і метою існування, а засо-бом її досягнення — все людство. Виправданням боротьби, зусиль усього людства є видатні особистості, які час від часу з'являються.

Соціально-політичну історію Ф. Ніцше розглядав як боротьбу двох воль за владу. З одного боку, це воля сильних, вищих видів, аристократів, з іншого — воля слабких, натовпу, рабів.

Воля до влади сильних втілює в собі прогрес, розвиток суспільства, розквіт культури. Воля до влади слабких — це занепад, вимирання культури. З огляду на це зверхність сильних, панування над слабкими повністю випра-вдане. Навіть більше, для розвитку культури й появи вищих видів людей не-обхідні насилля і рабство.

Підневільна праця більшості людей теж виправдана, оскільки це увіль-нить привілейовану незначну частину суспільства від боротьби за існування.

Держава, за вченням Ф. Ніцше, є наслідком насильницького процесу, під час якого з'являється привілейована культурна особа, що панує над на-товпом. Від часу свого виникнення держава постає як знаряддя й засіб для закріплення влади сильної особи, розвитку аристократичної культури. Дер-жава, що утворена в інший, ненасильницький спосіб, не в спромозі забезпе-чити появу геніїв, розвиток культури.

У своєму вченні філософ зробив спробу обгрунтувати кастові ідеали, стверджуючи, що всі люди природно поділяються на геніїв, виконавців їхньої волі, що забезпечують порядок у державі, а також пересічних людей.

Поява геніїв, сильного типу людей і розквіт культури можливі, за вчен-ням Ф. Ніцше, лише в державі, де править аристократія. Інші форми держав і, зокрема, демократія нездатні створити такі умови, можуть призвести до за-непаду культури та унеможливлюють появу геніїв. Звідси сучасні йому дер-жави філософ називав "смертю народів", "установою для зайвих людей", стверджував, що світом володіє натовп, закликав переглянути систему цінно-стей, що склалася, і створити умови для появи держави, яка сприяла б розви-ткові культури та появі геніїв.

Своєрідним у Ф. Ніцше було також учення про право, що його він роз-глядав як похідне, вторинне від волі до влади, результат війни й перемоги. Він не сприймав теорій природного права, вчень про рівність і свободу лю-дей, вважав, що в основі права — сила, перевага, привілеї. Право фіксує, за-кріплює результати боротьби, війни різних воль за владу і є чимось схожим на договір сторін, що виборюють владу.

Подібні до Ф. Ніцше ідеї були розвинені в державно-правовому вченні елітаризму (від франц. elite — краще, добірне). Засновниками теорії еліт були італійці — соціолог Вільфредо Парето (1848—1923) та юрист і соціолог Гае-тано Моска (1858—1941).

В. Парето висунув концепцію "зміни еліт", згідно з якою основою сус-пільних процесів є боротьба еліт за владу.

За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них голо-вне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість. Демократія, за вченнями цих мислителів, не має права на існування, оскільки приводить до диктатури.

Послідовники цієї теорії вважали, що правління народу, народний су-веренітет ніколи не можуть бути втіленими в життя, оскільки "людина на-товпу" розмірковує ірраціонально і, не маючи необхідних знань, не може брати участі в управлінні державними справами. Тільки еліта здатна на полі-тичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність.

Доступ до еліти залишається вільним, до неї можуть увійти прості лю-ди, досягнувши відповідного рівня.

У