Закономірності суспільного прогресу

Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звич-ними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву.

А втім, насилля як основа утворення й необхідна умова зміцнення дер-жави має місце тільки на ранніх етапах. Перегодом, завдяки розвиткові, вста-новлюється рівність усіх соціальних груп і прошарків суспільства та утворю-ється "сучасна культурна держава", характерними рисами якої є: рівність громадян і законність; демократизм і парламентаризм; забезпечення народ-ного добробуту.

На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації — в теорії "вільного права", біля витоків якої стояв Єв-геній Ерліх (1862—1922). Учений стверджував, що право корениться не в за-конах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.

Навіть більше, кожна спільність людей — організація, профспілка, ро-бітничий колектив, а також виробнича структура — фабрика, підприємство, установа та інші структури суспільства створюють свій порядок, своє право.

Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-практиками в повсякденному житті.

Є. Ерліх, висуваючи ідею "вільного", або "живого", права, віддавав пе-ревагу судовій та адміні-. стративши правотворчості.

Сучасна соціологічна концепція права набула поширення у США та ба-зується на ідеях гарвардської школи права і права "реалістів".

Засновник згаданої школи Роско Паунд (1870— 1964) і його послідов-ники розглядали право в його безпосередньому зв'язку і взаємодії з суспільс-твом, спираючись на досягнення історії, етики, а надто соціології. Право ого-лошується ними головним інструментом соціального компромісу, метою яко-го е забезпечення загальної солідарності.

Не погоджуючись з ідеями класичного юридичного позитивізму, що розглядав право як систему абстрактних норм, Р. Паунд вирізнив у понятті права три аспекти: право як правопорядок, що утворюється з допомогою за-стосування сили політичне організованої спільності; право як сукупність юридичних приписів у політичне організованій спільності; право як судовий та адміністративний процес, судочинство.

Розмірковуючи над цими поняттями, представники гарвардської школи перевагу віддають першому з них, розуміючи під правом здебільшого право-порядок.

На відміну від гарвардської школи, Карл Ллевеллін (1893—1962), Дже-ром Френк (1889— 1957) та їхні послідовники — "реалісти" не визнавали норм поведінки, виражених у законах і прецедентах. Вони ототожнювали право з судочинством, практикою адміністративного апарату, де, за їх учен-ням, формується "реальне" право. Тому нормативність права вони оголошу-вали міфом, що заважає пристосовувати право до потреб життя. Загальні по-ложення, приписи не можуть бути застосованими в конкретних випадках, на-впаки — "реальне" право випливає з конкретної справи, ситуації.

Водночас рішення щодо неї не може бути нормою і застосовуватись у ситуаціях, що повторюються; суд, розглядаючи конкретну нову справу, що-разу створює право, не зобов'язуючи себе попередніми рішеннями або зако-ном, оскільки кожна конкретна ситуація індивідуальна.

Багато в чому схожою на ідеї гарвардської школи права була концепція солідаризму, яку в історії державно-правових учень репрезентував французь-кий юрист Леон Дюгі (1859—1928). Він, зокрема, зазначав, що кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов'язок щодо забезпечення солідарно-сті й гармонії в суспільстві. Необхідність соціальної солідарності має усвідо-млюватися всіма громадянами, що породжує норму соціальної солідарності, головним змістом якої є відмова від порушень і позитивна діяльність, спря-мована на реалізацію норми соціальної справедливості.

За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а тому є вищим, ніж держава, та обов'язковим для виконання. Юридична но-рма виникає теж стихійно, а функцією законодавця є тільки її фіксація.

А ще Л. Дюгі не визнавав поділу права на об'єктивне й суб'єктивне. На його думку, існує лише об'єктивне право, юридична норма, яка нікому не на-дає суб'єктивних прав. Норма солідарності створює для людини лише соціа-льний обов'язок, що його вона повинна виконувати, узгоджуючи свої дії з нормою соціальної солідарності.

Тим часом на зламі XIX—XX ст. у країнах Західної Європи стався пе-рехід соціології від натуралізму та біологізму до психологізму, відбулося становлення психології як науки. Деякі вчені робили спроби віднайти сут-ність права в почуттях, інстинктах, емоціях, які, на думку психологів, є пер-винними відносно розуму і панують над ними.

Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в характері людини, в його переживаннях. З подібних ідей виникала психоло-гічна теорія права, найвидатнішими представниками якої були французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904) та викладач Петербурзь-кого, а потім Варшавського університетів Лев Йосипович Петражицький (1867—1931).

Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки.

Аналізуючи елементи психіки людини, такі як воля, свідомість, відчут-тя та емоції, Петражицький вважав, що останні є основою поведінки людини. Найбільш важливими є етичні емоції людини, що виникають внаслідок уяв-лень про якісь вчинки. Власне, вони є внутрішніми імперативами, заперечу-ють егоїстичні зазіхання і сприяють формуванню почуття обов'язку.

Разом з етичними існують і правові емоції, які сприяють переходові уявлень з емоціональної сфери у вольову, формуванню вимогливості до себе та інших, керують поведінкою людей, що виконують певні обов'язки.

Уважаючи джерелом права переживання