Закономірності суспільного прогресу

У площині класичного позитивізму Г. Кельзен розглядав право без вза-ємозв'язку з іншими суспільними явищами. Право, за його вченням, слід роз-глядати тільки у прямому розумінні цього слова, як самостійну систему. Звідси він робив висновки, що завданням юриспруденції є дослідження нор-мативного порядку людських відносин.

Головним джерелом єдності й системності норм права є основна норма, що продукується людською свідомістю і є трансцендентально-логічною кате-горією пізнання. Завдяки основній нормі, а не якимсь зовнішнім силам чи ін-ститутам, таким як Бог чи держава, будується вся система права, у якій одні правові норми випливають з інших. Зокрема, з основної норми випливає кон-ституція, з якої, своєю чергою, випливають закони та інші нормативні акти. На останній сходинці системи права знаходяться індивідуальні норми, ство-рювані судовими та управлінськими органами відповідно до правових ситуа-цій, що виникають. Схвалюючи принцип судового прецеденту, Г. Кельзен за-значав, що завдяки цьому право перебуває в постійному розвитку та стає до-сконалішим, індивідуалізованим.

Із цих же позицій підходив Г. Кельзен до будови теорії держави, яку він розглядав як урегульовану, упорядковану нормативну систему примусу, систему відносин, де воля одних є мотивом поведінки для інших. Держава в його уявленні — це уособлення правопорядку, нормативний примусовий по-рядок людських відносин панування й підкорення.

Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представле-ний соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну соці-ологію права.

Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818—1892), який вва-жав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціаль-ного життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої ді-яльності людини.

Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збігається з погля-дами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні тієї чи іншої мети, особи-стої користі. Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досяг-ненні визначеної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами.

Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обме-ження застосовується примус.

Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади — державою з допомогою права.

У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу; наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й підкорення.

Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між суспільством та індивідом і необхідністю примусу, її метою, за вченням Р. Ієрінга, є забезпе-чення загального інтересу та обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує першому, оскільки інтереси суспільства "вищі від свободи".

Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою як статична, а співвідношення "держава" та "особа" вирішується в усіх випадках на користь першої.

Право мислитель називав дисципліною примусу. З формального погля-ду воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної по-ведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин; щодо зміс-ту право розглядається Р. Ієрінгом як сукупність загальних та індивідуальних інтересів, результат боротьби інтересів індивідів, груп і станів суспільства.

Егоїстичні інтереси та боротьба за них і е, за вченням мислителя, осно-вою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через бороть-бу інтересів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права за-безпечується соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і зго-дом забезпечується панування закону.

У другій половині XIX ст. на грунті соціологічного позитивізму виник-ли органічна теорія держави і права та теорія насилля.

Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Гер-берт Спенсер (1820—1903); теорії насилля — австрійський правознавець і соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909).

Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між державою та біо-логічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є не що інше, як орга-нізм, частини якого подібні до частин (органів) живої істоти.

Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, росте, збільшую-чись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине.

Увесь цей процес супроводжується спеціалізацією індивідів, об'єднан-ням їх у групи — органи, які виконують визначену їм функцію: оборони й захисту суверенітету, економічну, управління тощо.

У своєму розвиткові держава проминає два етапи: примітивний та ін-дустріальний. Для першого етапу розвитку характерні війни, боротьба за іс-нування, природний добір, які є необхідними і виправданими для нормально-го розвитку політичного організму.

Згодом розвиток господарства приводить до вищого типу держави — індустріального. Війну й насилля в ньому заступають мир і злагода, а метою держави є благо індивіда. Влада держави обмежується, зменшується її втру-чання в соціальну, економічну та інші сфери, а на перший план виходять ві-льна конкуренція і підприємництво, які стають основою розвитку суспільст-ва.

Теорія насилля Л. Гумпловича багато в чому збігається з ідеями, ви-кладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку.

Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими вій-нами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до