Акцентуація непохідних іменників у бойківських говірках

У другому підрозділі “Принципи дослідження наголосу” висвітлено принципи вивчення наголосу: фонетичний (О. Шахматов, Л. Булаховський, Н. Ван-Вейк, Т. Лер-Сплавінський та ін.), морфологічний (О. Потебня, Х. Станг, В. Ілліч-Світич, А. Залізняк, В. Колесов, В. Воронцова, В. Винницький, Т. Хазагеров, А. Медушевський та ін.).

Підкреслено значення морфологічного принципу в аналізі акцентуації, оскільки цей принцип домінує в сучасній акцентології, основоположниками якого, незалежно один від одного, були О. Потебня і Х. Станг. Виділено граматикалізацію наголосу як одну з основних тенденцій, розуміючи під цим диферен-ціюючу функцію наголосу. Це випливає з розуміння наголосу як додаткового граматичного засобу, який ніби супроводжує основний засіб утворення граматичних форм – афіксацію. Виділяючи граматичну функцію наголосу як основну у визначенні особливостей акцентуації, дослідники не заперечують дії інших факторів: морфонологічного (кількість складів, місце наголосу у вихідній словоформі, характер кінцевого приголосного морфеми, наявність випадного голосного), морфологічного (наявність відповідних афіксів), семантичного; виділяють також стилістичний і “прагматичний” фактори (А. Залізняк).

У сучасній лінгвістиці закономірно ставиться питання про системні відношення, які перш за все і визначають напрями акцентних змін. В. Колесов зазначає, що немає універсальної причини зміни словесного наголосу; на кожному етапі зміни зумовлені виявом конкретної системи, причому фонетичні причини перетворення обмежуються праслов'янською епохою, а стилістичні чинники охоплюють тільки літературну мову.

У третьому підрозділі “Словесний наголос. Рухомий та нерухомий наголос” подано характеристику рухомого і нерухомого наголосу; дефініції рухомого наголосу свого часу сформулювали І. Бодуен де Куртене, Є. Курилович, В. Редькін.

У лінгвістичних дослідженнях не вироблено єдиних принципів у підході до опису реалізації наголосу. І. Бодуен де Куртене одним із перших зазначав, що слід говорити не про наголос складів, а про наголос морфем; це твердження поділяють інші дослідники (Є. Курилович, В. Редькін, Н. Федяніна та ін.). Однак не всі лінгвісти вважають такий підхід до опису наголосу єдино можливим, універсальним. О. Суперанська зазначає, що при визначенні місця наголосу релевантним є не відстань двох чи трьох складів, а перш за все те, на основі чи на закінченні він стоїть. Ряд дослідників (А. Медушевський, В. Винницький) вважають, що поняття нерухомого й рухомого наголосу з погляду фонетичного і морфологічного не завжди збігається: з фонетичного погляду наголос є рухомий тоді, коли він припадає на різні склади відповідних форм слова, а з погляду морфологічного – лише тоді, коли наголошуються різні морфеми; якщо наголос пересувається в межах морфеми, то він є рухомим тільки з фонетичного погляду.

Значним теоретичним внеском в опис рухомого наголосу є праці А. Залізняка, який розробив параметри характеристики реалізації наголосу і встановив ієрархію принципів опису наголосу (спочатку місце наголосу окреслено з точністю до головного морфологічного компонента, а потім формуються правила визначення, на яку саме морфему і на який склад падає наголос).

Однією з важливих проблем опису словозмінного наголосу є встановлення акцентних схем (А. Залізняк, Н. Федяніна та ін.), акцентної кривої (В. Редькін), акцентних типів (В. Скляренко, В. Винницький) ; цінним є положення Р. Аванесова про те, що наголос як складне явище має істотне значення для різних мовних рівнів (лексикології, граматики, фонетики).

Дослідження проведено в орієнтації на словозмінну парадигму; наголос охарактеризовано як системну одиницю, яка існує не ізольовано, а у зв’язках з іншими субстанціями. Тому поняття наголос розглядаємо через поняття акцентний тип і підтип, акцентна парадигма, рухомість/нерухомість, акцентні опозиції, а також через зв'язок з іншими поняттями: склад, основа, флексія, чергування.

У дисертації виявлено повторюваність наголошування різних іменників, що дало підставу визначити акцентні типи (а. т.). А. т. розглянуто як категорію синхронного опису, що характеризується системою акцентних протиставлень між коренем і флексією в межах словозмінної парадигми; для визначення акцентного типу наголошування співвіднесено зі структурою слова, з поділом слова на морфеми і склади.

У дослідженні наголосу в іменниковій словозміні за основну одиницю взято слово, а не окрему словоформу; за вихідну словоформу в парадигмі іменника – форму називного відмінка однини, а для іменників pluralia tantum – форму називного відмінка. Акцентний тип може об'єднувати кілька підтипів; з метою уникнення подрібнення на велику кількість акцентних типів відхилення у виявах типу віднесено до підтипу й оцінено як “варіант метаструктури”.

В аналізі до уваги взято реалізацію наголосу, тому слова з вимушеним наголосом (за термінологією А. Залізняка, А. Редькіна та ін.) – як стіл, віл – віднесено до рухомого акцентного типу; так само оцінено й іменники типу \дерево – де\рева, які розглянуто як реалізацію рухомого наголосу, оскільки це є одним із типів переходу наголосу, і в таких випадках виразніше виявляється здатність мови розрізняти за допомогою наголосу граматичні форми.

Наголос кваліфікуємо як нерухомий тоді, коли у словозмінній парадигмі постійно наголошено той самий сегмент слова; наголос кваліфікуємо як рухомий тоді,