Аналіз дискурсу медіа-простору та дискурсу телебачення як його частини

Враховуючи широку сферу вживання та досить абстрактне визначення поняття, можливе відокремлення основних підходів щодо інтерпретації дискурсу:

лінгвистічні – М. Пешо, К. Леві-Стросс, П. Серіо;

кратологічні (зусереджують увагу на примусових характеристиках дискурсу) – М. Фуко;

семіотічні (розглядають дискурс як культурний код) -Р. Барт, Ж. Бодрійяр;

соціально-комунікативні (акцентують увагу на комунікативніх і соціальних цілях дискурсу) – Ю. Хабермас;

постмодернистські (розглядають дискурс як мережевий комунікативний простір, в якому відбувається конструювання та переформатирування дійсності) – Е. Лакло, Ш. Муфф, Я. Торфінг, С. Жижек;

критичний дискурс-анализ (з'єднує елементи різних підходів) – Н. Феркло, Р. Водак, Тьон А. ван Дейк, К. Шафнер;

презентаційна теорія дискурсу.

Критерієм поділу підходів до дискурсу є не принцип опозиції, а принцип акцентації уваги на тому чи іншому аспекті. Важливо зазначити, що у сучасній науці не існує "чистого" підходу до дискурсу, тобто такого підходу, який не включав би елементи інших його теорій (вишезгадана тенденція до інтеграції гуманітарних досліджень) [26].

Природньо, що найбільша кількість робіт з теорії дискурсу – це праці, в яких дискурс розглядється з лінгвістичних позицій, тому ми затримаємся на них.

Саме в лінгвістиці термін "дискурс" уверше став використовуватися в якості самостійної категорії. Вважається, що ввів його в лінгвістику бельгійський вчений Є. Бюиссанс в своії працї "Мова та дискурс" (1943р.). У бінарну опозицію мова – мовлення вчений включив дискурс, який вважав механізмом переходу мови як знакової системи в живе мовлення. Загалом, до 1960-х років у лінгвістиці поняття дискурсу використовувалося як синонім тексту та мовлення.

Починаючи з 1960-х рр. поняття "дискурс" становиться популярним не тількив лінгвістиці, але й в більшості гуманітарних наук. Це пов'язують із лінгвістичним переворотом, що був спровокований поширенням структуралістичної методології та появою структуралістської лінгвістики, основною концепцією якої була ідея, що саме мова є універсальною матрицею, в якій закодовано найбільш надійне знання про світ. Згідно з цією концепцією, дослідження структури мови – ключ до вивчення людини та світу. Структури мови почали розглядати не в якості відображення та репрезентації дійсності, а в якості інструментарию її конструювання та трансформації.

Першим досвідом лінгво-структурного підходу до аналізу дискурсу стали праці французьського дослідження К. Леві-Строса, який дослідив дискурс первісного міфу.

Значний вклад у дослідження лінгво-структурного підходу внесла французьська школа дискурс-аналізу, яка представлена, насамперед, працями М. Пешо "Автоматичний аналіз дискурсу", "Дискурс -структура чи подія? " та інші.

Згідно з точкою зору М. Пешо, дискурс – це крапка, де зустрічаються мова та ідеологія, а дискурсивний аналіз – аналіз ідеологічних аспектів використання мови та реалізація ідеології в мові. Значення слів змінюються в залежності від класових позицій в політичний боротьбі.

П. Серіо, швейцарський лінгвіст, спеціаліст в області мовознавства та дискурсу, відокремив вісімь значень поняття "дискурс". Учений зазначив, що термін "дискурс" має багато застосувань. Наприклад, термін виступає в якості:

– еквівалент поняття "мовлення" у сосюрівському сенсі, тобто будь-яке висловлювання;

- одиниця, що за розміром більша за фразу, висловлювання в глобальному значенні; те, що є предметом вивчення "граматики тексту", яка вивчає послідовність окремих вісловлювань;

- у рамках теорії висловлювання або прагматики дискурсом називають вплив висловлювання на його одержувача та його вклад у "висловлювану ситуацію" (мається на увазі суб'єкт висловлювання, адресат, момент та певне місце висловлювання) ;

– при спеціалізації значення "дискурс" позначає бесіду, яка розглядається як основний тип висловлювання;

- у Бенвеніста "дискурсом" називається мовлення, що привласнюється мовцем, в протилежність «оповіданню», яке розгортається без експліцитного втручання суб'єкта висловлювання;

– іноді протиставляються мова та дискурс (langue / discourse) як, з одного боку, система мало диференційованих віртуальних значень і, з іншого, як диверсифікація на поверхневому рівні, пов'язана з різноманітністю вживання, властивих мовним одиницям. Розрізняється, таким чином, дослідження елементу "в мові" та його дослідження "в мовленні" як "дискурсі";

- термін "дискурс" часто вживається також для позначення системи обмежень, що накладаються на необмежену кількість висловлювань в силу певної соціальної або ідеологічної позиції. Так, коли йдеться про "феміністський дискурс" або про "адміністративний дискурс", розглядається не окремий приватний корпус, а певний тип висловлювання, який передбачається взагалі властивим феміністкам або адміністрації;

– За традицією аналіз дискурсу визначає свій предмет дослідження, розмежовуючи "висловлювання" і "дискурс".

- Висловлення – це послідовність фраз, укладених між двома семантичними пропусками, двома зупинками в комунікації; дискурс – це висловлювання, що розглядається з точки зору дискурсного механізму, який ним керує [27].

У сучасній лінгвістиці дискурс частно трактується з позиції діяльнісного підходу. При цьому структурно дискурс розглядається як єдність тексту та контексту, лінгвістичних та соціокультурних компонентів. Типовим є визначення дискурсу російської вченої В. Красних, яка визначає дискурс як вербалізовану мовленево-мисліневу діяльність, яка розуміється як сукупність процесу та результату та володіє як власне лінгвістичними, так і екстралінгвістичними планами [16, 200 – 201].

Основні засади різних сучасних класифікацій дискурсу полягають у тому, що: 1) ці дослідження безпосередньо звернені до соціальних проблем; 2) владні відношення є дискурсивними (тобто реалізуються в мовних діях) ; 3) дискурс конституює суспільство і культуру; 4) дискурс виконує ідеологічну роботу;