Аналіз дискурсу медіа-простору та дискурсу телебачення як його частини

Російський лінгвіст B. Карасик пропонує відокремлювати два основних типа дискурсу:

1) персональний (особистісно-орієнтований) – мовець виступає як особистість у всьму багатстві внутрішнього світу;

2) інституціональний – мовець виступає як представник визначеного соціального інституту.

Персональний дискурс представлений двома основними різновидами: побутовий та буттєвий. Побутовий дискурс протікає між добре знайомими людьми, зводиться до підтримання контакту, діалогічний, сильно пов' язаний з ситуацією, адресат розуміє мовця з полуслова. На відміну від побутового, у буттєвому дискурсі намагаються розкрити внутрішній світ, спілкування носить максимально насичений змістом характер, використовуються всі форми мовлення на базі літературної мови, переважно монологічне [11, 5-20].

Вчені О. Русакова, В. Русаков пропонують наступну класифікацію дискурсів: дискурси розмовної та пісьмової мови; дискурси професійних гуртків (математичний, медичний, юридичний, музичний, спортивний дискурси тощо) ; дискурси рефлексії світосприйняття (міфологічний, філософський, теологічний, езотеричний дискурси) ; институциональні дискурси (дискурси освітніх, медичних, наукових закладів, адміністративний, армійський, церковно-релегійний дискурси) ; дискурси кроскультурної та субкультурної комуникації; політичні дискурси (дискурси демократії, авторитаризма тощо) ; історичні дискурси (дискурси праць, підручників з історії, хронік, археологічного материалу) ; медіадискурси (журналістський дискурс, ТВ-дискурс, дискурс реклами) ; арт-дискурси (дискурси театру, архетектури тощо) ; дискурси тіла (сексуальний дискурс, дискурс рухів тіла, дискурс бодібілдінга тощо) ; дискурс ритуалів та традицій, що мають єтно-національний характер (дискурс ініціації, чайної церемонії, англійського етикету тощо) ; дискурс зміненої свідомості (дискурс сновідінь, псіходелічний діскурс, шизофріничний дискурс тощо) ) [26, 75-80]. У свою чергу ми представляємо власне бачення класифікації дискурсів (табл. 1. 1) :

 

Табл. 1.1

Культурологічний дискурсПрофесійний дискурсІндивідуальний дискурс

1) дискурси рефлексії світосприйняття

2) дискурси кроскультурної та субкультурної комуникації

3) медіадискурси

4) арт-дискурси

5) дискурс ритуалів та традицій1) дискурси професійних гуртків

2) институциональні дискурси

3) політичні дискурси

4) історичні дискурси1) дискурси розмовної та пісьмової мови

2) дискурс зміненої свідомості

3) дискурси тіла

 

Отже, у даному параграфі ми розглянули походження та розвиток терміну "дискурс", дослідили основні підходи до визначення терміну та до аналізу дискурсу, розглянули сучасні класифікації дискурсів, та дійшли до висновку, що незважаючі на понад 50-річну історію терміну "дискурс" у лінгвістиці, науковці не могуть прийти до спільного визначення поняття через широку вживанність та поліфункціональність терміна.

 

 

У сучасній лінгвістичній литературі терміни "текст" та "дискурс" використовуються паралельно та недостатьно чітко діференціюються. Причиною цього є, насамперед, відсутність єдиного погляду лінгвістів на обидва поняття.

З усього різноманіття визначень у сучасній лінгвістиці вирізнається три основні підходи довирішення термінологічної проблеми: 1) утотожнення понять текст і дискурс; 2) повне розмежування понять за характеристикою статика об' єкта (текст) / динаміка комунікації (дискурс) ; 3) залучення тексту до поняття дискурсу.

Спочатку "лінгвістика тексту" слугувала загальним визначення для будь-якого лінгвістичного дослідження письмового або усного тексту. Із цієї причини текст і дискурс розглядалися як взаємозамінні поняття [15]. У надрах різних наукових шкіл зародилися предумови для розмежування понять текст і дискурс. Спочатку текст асоціювався з матеріальним об'єктом, якому притаманна синтагматична протяжність, що характеризується зв'язністю та цілісністю. А термін "аналіз дискурсу", що вже зазначалося у параграфі 1. 1, ввів З. Харріс у 1952 р., який намагався поширити дистибутивний метод з реченя на зв'язний текст і залучити до його опису соціокультурну ситуацію. У сфері прагматики початковим було уявлення про текст як про повідомлення або мовний акт, залученний до комунікативного процесу. Таким чином, дискурс почали розглядати як лінгвістичний складник комунікації, і, як мову (усну чи письмову), занурену у комунікативний контекст.

У сучасній лінгвістиці використовують обидва терміни, що спричиняє ряд дискусій, направлених на вичерпне та чітке визначення тексту та дискурсу.

І. Арнольд, російська вчена, зазначає, що для того, щоб дати визначення тексту, яке відрізняло б його від інших рівнів мови, необхідно дати відповідь на такі запитання: 1) що є констатувальним чинником тексту; 2) яким можуть бути розміри тексту та чим вони визначаються; 3) які зв'язки тексту та інших рівнів мови. На ці запитання науковець відповіла наступним чином: 1. Констатувальним чинником тексту є та обставина, що він призначений не тільки для передавання, а й для зберегання інформації. 2. Межі тексту визначаються задумом автора й у письмовому тексті визначаються графічно. 3. Хоча для обмеження тексту від не-тексту обсяг повідлмлення до уваги брати не належить, він має істотне значення для класифікації текстів за жанровими та літературними різновидами. І. Арнольд наводить визначення М. Халлідея, який вважає, що текст скадається з речень, число яких n не може бути меньше, але може бути скільки завгодно більше одиниці. Таким чином, під текстом розуміється саме конкретний, матеріальний об'єкт [15].

На нашу думку, найбільш вдале визначення поняття "текст" дав В. Демьянков, який визначає текст як вербальну складову комунікації, тобто таку, що не включає в себе паралінгвістичні та невербальні частини