Аналіз дискурсу медіа-простору та дискурсу телебачення як його частини

Засоби масової комунікації – це засоби донесення інформації (словесної, звукової, візуальної) за принципом "широковещательного" каналу, який забезпечує охоплення великої (масової) аудиторії та діє на постійній основі (надалі – ЗМІ). До засобів масової комунікації відносяться:

друковане видання (преса) : газети, журнали;

електроне ЗМІ: телебачення, радіо, мережеві видання [20].

Дослідження засобів масової комунікації, що розпочалося ще на початку ХХ ст., має вже свою історію та традицію. Розробляється і удосконалюється методика вивчення цього аспекту реалізації мови, котрий включає функціонально складні мовленнєві об'єкти. Створено цілий ряд цінних досліджень, що присвячені проблемам газетно-публіцистичного стилю, мові кіно, засобам передачі прихованої інформації у рекламному дискурсі тощо. До науковців, які вивчали ЗМІ відносяться М. Маклуен, Г. Інніс, Дж. Фіске, Р. Дебре, Дж. Калкін, Н. Неграпонте, Н. Чомскі [4].

Існують різні назви медіа-дискурсу: мас-медіиальний дискурс (Желтухіна), дискурс мас-медіа (Кочкин, Шейгал), масово-інформаційний дискурс (Карасик). Дані визначення часто використовуються як синонімічні.

На сьогодні ми маємо два підходи до визначенн площіни, яку охоплуює поняття "медіа-дискурс". Згідно з першим, медіа-дискурс – специфічний тип мисленево-мовленевої діяльності, що є характерним вийнятково для інформаційної площини мас-медія. В цьому розумінні ми маємо відрізняти медіа-дискурс та інші самостійні види дискурсу, наприклад, політичний, релегійний, науковий. Різніця між ними визначається модифікаціями тих чи інших параметрів дискурсу – мовними практиками, комунікативними ситуаціями, хоча висловлювання цих дискурсів можуть відноситися до спільного тематичного поля.

Згідно з іншим підходом, під медіа-дискурсом розуміють будь-який вид дискурсу, що реалізується у площіні масової комунікації. Тобто, медіа-дискурс – тематично сфокусована, соціокультурно обумовлена мисленево-мовленева діяльність у площині мас-медіа.

У нашій роботі ми беремо за основу визначення науковця М. Жетухіної, яка визначачила мас-медійний дискурс як зв'язний, вербальний чи невербальний, усний чи письмовий текст разом із прагматичними, соціокультурними, психилогічними та іншими факторами, що виражені засобами масової комунунікациї, вилучений з контексту, який представляє собою дію, приймає участь у соціокультурній взаємодії та виражає механізм свідомості комунікантів. Мас-медійний дискурс має свій центр із прототипними жанрами та переферії. Мас-медійний дискурс носить опосередкований характер, тобото, між адресантом та адесатом є дистація – прострова та/або часова [9].

Отже, дослідження мас-медійного дискурсу дуже важливе на сучасному етапі розвитку суспільства з огляду на широке розповсюдження та вагомий вплив на судження людей. У данному параграфі ми визначили поняття "масова комунікація", "медіа" та "засоби масової комунікації", зазнчили, що існують різні назви та визначення мас-медійного дискурсу через досить абстратне значення як поняття "медіа", так і поняття "дискурс".

 

 

Телебачення присутнє в житті будь-якої сучасної людини самим фактом наявності телевізора вдома. На гребені науково-техничного прогресу, покликаного зробити навколишнє середовище максимально комфортним для людської життєдіяльності, телебачення втрутилося у приватну, найінтимнішу зону людського буття, заполонивши розум і почуття мільйонів.

Телевізійний дискурсивний простір все частіше стає об'єктом сучасних філологічних досліджень, оскільки телевізійна сфера масової інформації потребує міждисциплінарного та багатоаспектного вивчення.

"Телебачення, синтезувавши кращі риси преси, радіо, кінематографа, стало цілком особливим, своєрідним видом комунікації. У процесі становлення й розвитку воно віднайшло власні, специфічні засоби і методи інформаційного, публіцистичного та художнього відображення дійсності"[8]. Телевізійний дискурс, віддзеркалюючи соціокультурний досвід, пов'язаний з пізнанням, осмисленням і презентацією світу, після свого завершення втілюється в телевізійний текст, має характерні, притаманні тільки йому параметри й категорії.

Визначимо поняття "телевізійний дискурс".

Телевізійний дискурс – зв'язний, вербальний (на рівні звукового ряду) та невербальний (на рівні відіоряду), усний та письмовий (титри, текстові вставки) текст у поєднанні з лінгвістичними та екстралінгвістичними факторами; текст у контексті події; мовлення як цілеспрямована соціальна дія [21].

Концепт телевізійного дискурсу взаємодіє з поняттям стилю, норми, літературної мови, мовленнєвого спілкування та його видів, але представляє свій власний рівень з відповідними структурами та формами. Телевізійний дискурс має своєрідну будову в центрі якої перебувають ті жанри, які найбільшою мірою відповідають головному призначенню телевізійної комунікації – впливати на суспільну думку [4].

Розглядаючи телевізійний дискурс, варто приділити особливу увагу поняттям "адресат" та "адресант", оскільки поряд з "мовленнєвою волею" адресанта суттєвою ознакою висловлювання є його зверненість та особистісна спрямованість: до кого направлено висловлювання, як мовець відчуває та уявляє своїх адресатів, яка сила їх впливу на висловлювання тощо. Саме від цього залежить композиція і, головне, стиль висловлювання. З цієї соціолінгвістичної позиції дискурс може бути описаний як особистісно орієнтований (персональний) та статусно орієнтований, або суспільно орієн- тований. Ця теорія знаходить широке відображення в роботах науковців П. Грайса, Дж. Остіна, Дж. Серля, Д. Гордона, Дж. Лакоффа, Дж. Поттера, М. Уезерела, Н. Формановської, В. Касевича, В. Кубрякової, Г. Матвєєвої. Мовець у персональному дискурсі розкриває свою особистість, у статусно-орієнтованому – статус та роль у певній суспільній сфері. В останньому говорить не "я", а "голос", відокремлений від носія цього голосу та пов'язаний із його статусом чи роллю [11].