Аналіз дискурсу медіа-простору та дискурсу телебачення як його частини

Зупиняючись детальніше на інституціональному дискурсі, варто зазначити, що в основі його концепції лежить положення про те, що дискурс – це владний ресурс, що являє собою систему способів визначення, інтерпретацій, оцінок, позиціонування та ідентифікації суспільних суб'єктів, відношень та об'єктів реальності, які закріплюються та легітимуються соціальними інститутами [Дзикович В. О. Інституціальний характер телевізійного дискурсу].

Теоретичною базою інституціональної концепції є праці науковців

М. Фуко та П. Бурдьє. У роботах М. Фуко ми знаходимо трактування інституціонального дискурсу як поля дискурсивних практик, які владно нав'язують суспільству певну оцінну і когнітивну базу, встановлюють режими комунікації і порядок мислення, дисциплінують розум і почуття, позначають і структурують об'єкти за допомогою відділення норми від не-норми. Тобто різні соціальні інститути та галузі знання розглядаються як сфери придушення і контролю, нагляду за дотриманням встановленого порядку використання слів і порядку речей.

У роботах Бурдьє для нас дуже важлива думка про те, що соціальні інститути є джерелами формування певної картини світу, яка легітимізується і нав'язується людям. Соціальні інститути виробляють і транслюють дискурси (у формі ідей, понять, категорій, принципів, образів та інших символічних фігур), що задають рамки, фокус-центри нашого бачення й осмислення реальності. Предметом дослідження Бурдьє є різні дискурсійні поля, що створені соціальними інститутами, серед них поля соціальних наук, журналистики та телебачення [3].

Говорячи про структурні компоненти інституціонального дискурсу, відзначимо, що у будь-якому інституціональному дискурсі наявні вісім компонентів:

1) уявлення про соціальну місію цього інституту;

2) особлива мова, включаючи професійну, яку прийнято використовувати при включенні в конкретну інституційну комунікацію;

3) нормативна модель типово-подієвої статусно-рольової комунікації, до реалізації якої примушує конкретний інституціональний дискурс;

4) система базових цінностей, що транслюється за допомогою інституційних комунікацій;

5) основні стратегії інституціонального дискурсу;

6) жанри інституціонального дискурсу;

7) прецедентні тексти;

8) типові дискурсні формули (фразеологізми, анекдоти, жести).

Будь-який інституціональний дискурс використовує певну систему професійно орієнтованих знаків чи, інакше кажучи, має власну підмову (спеціальна лексика, фразеологія). Людина виступає в тому чи іншому дискурсивному просторі не лише у певній соціальній ролі, що включає фактор сфери спілкування або тип соціального інституту, а й з певною метою. Тобто одним з основних аспектів, що характеризує інституційний дискурс, є його прагматичність [13].

Отже, як аспект телевізійного мовлення інституційний дискурс виявляється доволі широким поняттям. По-перше, він охоплює мовну систему (ту її частину, що специфічно орієнтована на обслуговування цієї сфери комунікації), мовленнєву діяльність (сукупність лінгвістичних та екстра-лінгвістичних факторів) та текст. Це можна подати у вигляді такої формули: дискурс = підмова + текст + контекст [5].

Складова частина "підмова" являє собою використання характерних для певного інституту мовних одиниць для його чіткішого позиціонування серед інших інститутів та досягнення прагматичного ефекту. Компонент "текст" означає "текст, що створюється + раніше створений текст". Тобто йдеться про певний ступінь когезії та когерентності дискурсу. Компонент "контекст" включає в себе такі різновиди, як "ситуативний контекст" та "культурний контекст". При цьому ядром інституціонального дискурсу є спілкування базової пари учасників комунікації – вчителя та учня, журналіста та читача, телеведучого та телеглядача [13].

Таке ствердження дає право говорити про те, що специфіка телевізійного дискурсу значною мірою характеризується інституціональним аспектом, який передбачає "спілкування у заданих межах статусно-рольових відносин" [5].

Оскільки інституціональний дискурс розглядається не лише як явище лінгвістичне, а й соціальне, потрібно зазначити: існування та розвиток дискурсу, визначення його комунікативних механізмів та сукупності засобів вираження залежить від ситуації спілкування та потреб суспільства.

Беручи за основу дослідження функціонування теледискурсу, слід розглядати і телебачення як складне соціальне явище, яке вивчають з різних аспектів. По-перше, як систему мовної та метамовної комунікації, систему регулярно повторюваних мовленнєвих дій. По-друге, як соціальний інститут – виробничу систему зі специфічними функціями, діяльністю та оргструктурою, що пов'язана з багатьма іншими організаціями, структурами та суб'єктами соціальних дій. Ураховуючи ці факти, можна сказати, що інституціональний аспект теледискурсу полягає у тому, що телебачення являє собою форму соціальної свідомості, спосіб накопичення та представлення знань про світ та самого себе. Телебачення в цьому разі є суттєвим елементом узаємодії інституціонального аспекту та когнітивного механізму обробки дискурсу [14].

Інституціональний аспект телемовлення викликає велику зацікавленість у лінгвістів та передбачає його подальше вивчення з використанням різних підходів. Основні напрями вивчення інститу- ціональності теледискурсу полягають у визначенні його як культурно-ситуативної сутності, моделювання його структури, висвітлення лінгвопрагматичних особливостей тощо.

Під час дослідженння феномену теледискурсу на перший план у сучасних учених виходить його вплив, дієвість або ефективність. У цьому разі йдеться про науку, що вивчає мовленнєвий вплив та поєднує в собі представників цілого комплексу суміжних наук – традиційної системної лінгвістики, комунікативної лінгвістики, соціолінгвістики, прагмалінгвістики, риторики, дискурсивної лінгвістики, стилістики культури і мовлення, психології, соціології тощо [5].

Отже, телевізійний дискурс слід розглядати як особливий вид мас-медійного дискурсу, що являє собою інститут