Арабська весна: причини, хід і наслідки

Превентивна війна – початок військових дій, мета яких, нанесення удару на випередження для перешкоджання очікуваної агресії з боку вірогідного противника. Ініціатор превентивної війни фактично так само є агресором.

Такий потрійний вплив можна назвати тільки війною, а не яким-небудь іншим більш нейтральним терміном. Арабська весна стала способом захоплення ресурсів з повним придушенням опору їх власника і використанням захопленого в інтересах інтервентів. Потрібно розуміти, що жодне соціальне перетворення в країні неможливо без об’єктивних передумов. Часто ними стають корупція влади, бідність населення, інші прояви соціальної несправедливості. [4]

Арабська весна характеризувалася «купчастістю» ланцюжка «революцій», що змушує припускати істотну роль саме зовнішнього впливу на політичні процеси в цих країнах, що базується на існуючому соціальному невдоволенні людей. У результаті «арабських революцій» у влади виявилися помірні ісламісти. А це важливий аргумент для постійної присутності військових сил «розвинутих демократій» у названих країнах і в регіоні в цілому. (див. додаток 1) [9]

Весь попередній період у всьому його ідеологічному розмаїтті можна охарактеризувати як постколоніальний. З відходом режимів, чия легітимність була побудована на ідеях національно-визвольної боротьби, формується попит на сучасну державність, на ефективні методи управління і повагу громадянських прав. На цих, нових для них, шляхах арабські народи очікують і нові можливості, і нові, не очевидні для них в даний момент виклики. Хвиля революцій продовжує котитися по арабському світу. Вона почалася в Тунісі, потім просунулася на схід, накривши Єгипет, Ємен і Бахрейн, повернулася на північ Африки й поглинула Лівію, знову пішла на схід – на цей раз до Сирії. Протестні акції меншого масштабу періодично спалахують в Йорданії і навіть у завжди такому спокійному Омані. В кожному випадку є свої місцеві особливості. З різним ступенем впевненості можна будувати прогнози щодо перспектив політичних процесів в Єгипті та Ємені. Важливо, однак, побачити загальне за цим потоком швидко мінливих подій, масштаб яких сам по собі говорить про їх історичному значенні.

Родовід авторитарних арабських режимів, які стали в 2010 – 2011 рр. мішенню молодих арабських революціонерів, налічує від одного (як в Лівії) до цілої серії переворотів. В Ємені – три перевороти і одне політичне вбивство, в Сирії – 18 президентів змінили один одного за неповні 25 років, поки в 1971 році країну не очолив Хафез аль-Асад. За десятиліття правління Салеха, Каддафі і Мубарака влада стала сімейним підприємством, насильство – одним з її основних інструментів, а накопичення на приватних рахунках ренти від використання національних ресурсів – основною турботою правителів.

У період після стабілізації режимів з'явився новий метод передачі влади – успадкування. Правда, єдиним успішним спадкоємцем судилося стати Башару аль-Асаду, нинішньому президенту Сирії. Давно планована спадкова передача влади в Єгипті та Лівії була зірвана революціями. У 1980-і роки в Єгипті, Сирії, Іраку, Лівії, Алжирі, Тунісі та Ємені остаточно сформувався тип політичної системи, який дослідники називають «державою національної безпеки», маючи на увазі під цим системи, що розглядають підтримку власної безпеки (де-факто безпеки правлячої еліти) як основну функцію держави. Зрозуміло, що така мета, як забезпечення безпеки правлячої еліти, не може гарантувати масову підтримку і легітимність режиму, тому офіційною ідеологією цих держав, як правило, проголошувалися завдання модернізації, яка розуміється переважно в економічних термінах.

Реальні та уявні загрози повторення кривавих переворотів переслідували арабські режими протягом відносно стабільних 1980-х, 1990-х і 2000-х. Режими навчилися використовувати фактор постійної загрози як засіб підтримки своєї легітимності в очах населення та міжнародної спільноти. Західних партнерів незмінні лідери вміло переконували в тому, що якщо не вони, то до влади неминуче прийдуть ісламісти. [12]

В останні 30 років політичний іслам дійсно був єдиною формою протесту, доступною тим, хто опинився за межами підтримуваних режимом клієнт-патронских мереж, які розприділяли основний обсяг соціальних благ. Режими зуміли приручити більшу частину традиційних опозиційних партій, таких як єгипетський «Вафд», придушити або значно скоротити політичне представництво самих незговірливих (таких як «Брати-мусульмани»). [6] При цьому очевидним для всіх було те, що за межами простої схеми «влада – ісламісти» більшість населення, включаючи більш освічений середній клас, не має політичного представництва і відчуває себе все більш витісненими з публічного простору, заповненого культом вождів.

Повстання мас в арабських країнах продемонструвало, що в цій частині світу, охопленої перманентної соціальної стагнацією, сформувався стійкий попит на оновлення політичного і соціального устрою.

Для кожної країни можна виділити одну-дві ключові ідеї, навколо яких організовані всі інші вимоги протестантів, складані, однак, в єдину для всіх мозаїку. Так, в Ємені ключовим гаслом було відторгнення ендемічною корупції, в Єгипті – репресивної моделі держави (заклик до припинення режиму надзвичайного стану, що став основою поліцейського свавілля, об'єднав найрізноманітніші групи).

Спільним для всіх революцій стало свідоме прагнення домагатися поставлених завдань мирними методами. Ще в 2004 р один з авторів цих рядків, коментуючи події київського Майдану для арабського телеканалу Аль-Арабія, почув такі слова з вуст журналіста-єгиптянина: «Яка ж це революція, коли тут зовсім немає крові?». На тлі стереотипного для арабського світу сприйняття революції як збройного перевороту свідома відмова від насильства як методу політичної боротьби являє собою безумовну соціальну