Арабська весна: причини, хід і наслідки

Промисловість країн Магрибу слабо розвинена, але з недавніх часів на території цих країн ведеться добування нафти та природного газу. Згідно із оцінками експертів Інституту нафтогазової геології Сибірського відділення РАН, запаси нафти й газу тільки збільшуватимуться протягом наступних кількох років. Великий наплив інвестицій у нафтодобувну сферу промисловості з боку західних країн доводить їх гостру зацікавленість в контролі над цим регіоном. Таким чином, бачимо безсумнівно один з найважливіших чинників, який міг змусити країни США та ЄС звернути увагу на ситуацію в арабських державах Близького Сходу та Північної Африки. [8]

Є кілька взаємопереплетених причин арабських хвилювань. В 60-70х роках в арабських країнах відбулися революції, до влади прийшли люди на хвилях національно-соціалістичного визволення. В своїх країнах вони встановили світські режими. Трималися на диктатурі свого режиму і піклувалися за безпеку своїх правлячих кіл та родин. Всі інші не мали можливості займатися політикою, що дуже не подобалося арабам і вони де далі втомлювалися від диктатури.

Друга психологічна причина це те, що у свідомості арабського світу влада має належати тільки нащадкам пророка Мухамада, тому усі світські диктатори, в очах народу вважаються вискочками. Вагомий чинник в арабську весну вніс Західний світ. США та Європа активно воюють і займаються перерозподілом впливу в ісламському світі. Захід намагається контролювати цей регіон, із часів війни в Іраку почав активно збільшувати контроль цін на нафту. На сьогодні США контролює приблизно 60% цін на чорне золото. Наприклад Лівія Кадафі експортувала Західному світу 2% нафти від усього світовогу продажу. Начебто це не багато, але все ж таки, тепер Захід її не купує і сам визначає ціни на лівійську нафту яку контролюють союзний до США і Великобританії Тріполі та племена. І при бажанні Захід може підвищити ціни на нафту або знизити. [3]

Існують реальні ризики та загрози безпеці в регіоні Близького Сходу та Північній Африці внаслідок подій “Арабської весни”:

(1) Подальше загострення міжкланової боротьби за владу в країнах Північної Африки та Близького Сходу призведе до посилення в найближчій перспективі військової присутності США та союзниць Вашингтону по НАТО – Франції та Німеччини в цьому регіоні з метою так званої “стабілізації” в державах окресленого простору. Нові режими під дипломатичним, військовим, економічним та політичним тиском США/НАТО з урахуванням небезпеки, що зростає, для стабільності країн в цілому будуть вимушені дати згоду на розміщення на територіях своїх держав військових баз США або НАТО. Такий розвиток подій відповідає зовнішньополітичній стратегії США, яка одним із ключових завдань ставить перед собою підкорення Великого Близького Сходу.

(2) Загострення конфлікту інтересів в регіоні Близького Сходу та Північної Африки між ключовими регіональними акторами (Туреччиною, Іраном) та позарегіональними суб’єктами світової політики (США/НАТО, ЄС). Посилення міжкланової боротьби паралельно із постійними зривами переговорів по близькосхідному врегулюванню створює передумови для виникнення в регіоні повномасштабної війни. В цьому зв’язку важливо зазначити, що, за оцінками міжнародних експертів, першу ядерну зброю Іран зможе отримати вже в кінці цього року, і світова спільнота більше не буде в змозі не рахуватись з новою ядерною державою при вирішенні питань регіональної та глобальної безпеки.

(3) Нехтування регіональними механізмами забезпечення безпеки провідними геополітичними потугами світу та ООН, зокрема, баченням ЛАД ситуації на Близькому Сході та у Північній Африці; а також подвійне тлумачення резолюцій РБ ООН позарегіональними акторами, що поставило під сумнів легітимність самих рішень РБ та право на їх реалізацію.

(4) Недосконалість міжнародно-правових норм – система міжнародного права в рамках процесу становлення нового світового порядку потребує кардинальних змін; так, у міжнародному праві немає чіткого визначення права на збройне вторгнення, яке можна піддати сумніву та оскаржити в міжнародних інстанціях, з точки зору законності. В подальшому дві проблеми, які визначатимуть майбутній конструктивний розвиток процесу імплементації механізму забезпечення регіональної/глобальної системи безпеки, − це збройне вторгнення та право держав та блоків на самооборону. Більш того, розширення трактування статті 51 Статуту ООН остаточно закріпило право за ключовими світовими гравцями на дії за межами зони власної геополітичної відповідальності та виправдовування вторгнення на будь-яку територію. [14] Якщо виходити з традиційного розуміння права на самооборону, то надання більш широких повноважень у сфері врегулювання конфліктів регіональним організаціям дозволить розглядати систему регіональної колективної безпеки як засіб реагування на агресію, не залишаючи можливості використання цього права за межами регіону. Проте таке тлумачення не відповідає сучасним геополітичним реаліям та інтересам провідних світових акторів.

(5) Посилення політичної ролі ісламу. Прихід до влади проісламських режимів під гаслами розбудови демократичного суспільно-політичного ладу в країнах Близького Сходу та Північної Африки за підтримки Заходу обумовив появу такого феномену як дебати навколо проблеми посилення політичної складової ісламу. Про це свідчить й посилення останнім часом антагонізмів між проісламськими режимами, які пришли до