Арабська весна: причини, хід і наслідки

Наприкінці року протести точилися вже на всій території Сирії – часто за участі десятків тисяч осіб. Провінція Дара залишалася в центрі уваги, але головною гарячою точкою невдовзі стала провінція Хомс, на яку припадала майже третина всіх жертв. Упродовж року протести координувалися через мережу Facebook і відбувалися, зазвичай, після п’ятничного намазу або похо- рон загиблих протестувальників. Спочатку вимоги учасників протестних акцій стосувалися економічних і політичних реформ, але згодом – усунення Президента Б. Асада, проведення вільних і справедливих виборів. За винятком кількох випадків погромів і кидання камінням, демонстрації загалом залишалися мирними. Натомість влада відповіла масовими арештами, тортурами затриманих, відмовою в медичній допомозі пораненим і використанням снайперів проти протестувальників. Десь за місяць після початку протестів режим вдався також до блокування та обстрілів цілих міст, які, на його думку, були притулком опозиції.

Крім сили, режим застосовував також політичні заходи, покладаючи вину за насильство на “іноземні елементи” та “терористів”, постійно висуваючи обіцянки проведення реформ. Дійсно, Б. Асад скасував надзвичайний стан, що був чинним з 1963р., змінив склад Уряду, але ці реформи залишалися косметичними й завершувалися ще більш жорстоким насильством.

Насильницькі дії сирійської армії призвели до дезертирства, особливо серед сунітських солдатів-призовників. Повідомлялося, що для протидії цьому за бойовими порядками військ розташовувались агенти сил безпеки, не дозволяючи солдатам втекти. Окремі дезертири організовували невеличкі групи для захисту демонстрантів, та іноді навіть вступали в сутички з армією. Група офіцерів-перебіжчиків на чолі з полковником Р. Асаадом (Riyad al-Asaad) 29 липня оголосила через YouTube про створення Вільної сирійської армії (ВСА, Free Syrian Army, FSA) 28. Наприкінці вересня ВСА почала бойові дії проти урядових сил переважно у провінціях Алеппо, Хама та Хомс, що спричинило до кінця 2011р. сотні жертв – на додаток до тисяч загиблих внаслідок силового придушення протестів.

Туніс

17 грудня 2010р. сталося самоспалення бізнесмена М. Буазізі (Mohamed Bouazizi) – після суперечки з поліцією з приводу його невеличкого овочевого бізнесу. Цей акт викликав хвилю протестів у всьому Тунісі проти жорстокості та корупці ї поліції і зрештою – проти режиму. Ескалація протестів змусила Президента З. Бен Алі (Zine-Al Abidine Ben Ali) 14 січня втекти до Саудівської Аравії. Наприкінці лютого Прем’єр-міністр М. Ганнуші (Mohamed Ghannouchi) також був змушений піти у відставку, звільнивши шлях для формування нового тимчасового Уряду, не пов’язаного із З. Бен Алі. 23 жовтня пройшли вибори до Конституційної асамблеї, а 12 грудня тимчасовим Президентом було обрано колишнього правозахисника М. Марзукі (Moncef Marzouki). З. Бен Алі був заочно засуджений до 35 років ув’язнення.

Ємен

У 2011р., після понад 30 років правління Президента А. Салеха (Ali Abdullah Saleh), Ємен переживав серйозні економічні та соціальні проблеми: поширення корупції, високий рівень безробіття (близько 40%), зменшення видобутку нафти, прогресуюча нестача води та загальна бідність. Крім того, останніми роками Ємен потерпав від високого рівня насильства, в т. ч. з боку осередків Аль-Каїди на Аравійському півострові (al-Qaeda in the Arabian Peninsula, AQAP).

У січні правлячий Загальний народний конгрес (General People’s Congress) заявив про намір скасувати обмеження на кількість президентських термінів. Це викликало широкий спротив, оскільки багато єменців побою- валися, що А. Салех збереже президентську посаду довічно. Заклики до відставки А. Салеха посилилися після відставки Президента Х. Мубарака в Єгипті. Загалом, попри мирний характер багатотисячних демонстрацій в містах Сана, Адені і Таїз, урядові сили і прихильники режиму відповіли на них жорстоким насильством.

У відповідь на збільшення жертв серед демонстрантів найбільш впливові племена та воєначальники відмовили А. Салеху в підтримці. Наприкінці травня сталися збройні сутички між лояльними до Президента силами і племенем ахмар. 3 червня А. Салеха було поранено під час ракетного обстрілу президентської резиденції – нібито бойовиками цього племені. А. Салех вилетів до Саудівської Аравії на лікування, але у вересні повернувся до Ємену. Він зберігав усі президентські повноваження до 23 листопада, коли погодився до лютого 2012р. відмовитися від них в обмін на амністію в рамках плану, узгодженого Радою співробітництва держав Перської затоки (РСДПЗ, Gulf Cooperation Council, GCC). Він залишив посаду 21 лютого, після обрання колишнього віце-президента А. Хаді (Abdo Rabu Mansour al-Hadi) тимчасовим Президентом на дворічний термін.

Упродовж року урядові сили широко застосовували насильство проти мирних протестувальників, що спричинило загибель сотень осіб. Сотні інших – загинули в зіткненнях між урядовими силами, повсталими військами та бойовиками племен.

Зовнішня участь.

Реакція міжнародної спільноти на події в Північній Африці та на Близькому Сході була дуже різною. У двох країнах з найбільшим числом жертв – Лівії і Сирії – зовнішня підтримка надавалась одній або обом сторонам конфліктів (таблиця 2. 1). У трьох з чотирьох країн із середнім рівнем насильства – Єгипті, Тунісі та Ємені – міжнародна спільнота обмежилася політичними заявами на підтримку або проти тодішнього лідера, хоча часто, зокрема в Єгипті, це відбувалося лише на останньому етапі протестів. Лише четверта країна з цієї категорії (Бахрейн) отримала на прохання Уряду до РСДПЗ зовнішню підтримку від Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів у вигляді військового та поліцейського