Арабська весна: причини, хід і наслідки

Цілком імовірне повалення режиму Асада в Сирії стане вкрай тяжкою поразкою для іранського режиму й особисто президента Ахмадінежада. За деякими оцінками, падіння Асада може навіть запустити процес демонтажу держави.

Інший потенційно небезпечний сценарій розвивається на півдні Аравійського півострова, в Ємені, який дедалі більше починає скидатися на Сомалі. Дефрагментація й розвал держави в Ємені може мати вкрай негативні наслідки для одного з ключових гравців усього регіону – Саудівської Аравії. У разі розвитку подій за негативним сценарієм у саудитів не буде шансів утримати нестабільність у межах сусіда, але брати на себе відповідальність за ситуацію в складній і дуже неоднорідній країні не менш небезпечно. Щось схоже, але в м’якшому варіанті можна спостерігати на лівійському прикладі. Лівійський перехідний уряд із труднощами впорюється – або, точніше, не впорюється – зі збройними загонами колишніх революціонерів, які контролюють сухопутні, морські та повітряні шляхи, що ведуть у країну.

Лівія, як і Ємен, мала централізовану владу, але в ній не було централізованої держави. Саме створення централізованої «держави інститутів» тепер на порядку денному практично всіх країн регіону. І від того, як це реалізовуватиметься, залежить, чи вдасться зберегти мир і стабільність у цьому ключовому регіоні світу. [15]

Висновки

Наслідки першого року “арабської весни” є неоднозначними. В одних випадках мінялися режими, в інших – придушувався народний спротив. Утім, цей унікальний в історії ланцюг подій змінив політику в арабському світі.

Простежується очевидний зв’язок між числом жертв і рішучістю вимог: там, де протестувальники вимагали зміни режиму, жертви сягали середнього або високого рівня. Крім того, монократії – тобто режими, керовані однією партією або сім’єю, – виявилися більш вразливими до викли- ків, ніж традиційні монархії чи інші види режимів. Зокрема, Єгипет, Ємен, Сирія і Туніс належать до першої категорії, тоді як Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія і країни Перської затоки – до другої. Цікавими винятками є Бахрейн, де традиційна монархія захиталась, але зберегла владу завдяки зовнішній підтримці, та Алжир, де авторитарний режим військових мусив задовольняти переважно помірні вимоги. В найбільш відкритих арабських країнах – таких, як Ліван, Палестинська Автономія та Ірак, – громадські заворушення з приводу внутрішніх проблем були набагато слабшими. Зокрема, на Палестинських територіях демонстранти вимагали більшої єдності з палестинською спільнотою, а не зміни режиму.

Міжнародна реакція в кожному випадку була різною, і лише в кількох з них надавалася зовнішня підтримка. Західні держави, насамперед США і Франція, в Єгипті та Тунісі спочатку підтримали владу, але потім почали вимагати змін режимів. У випадку Лівії вони, за схвалення ООН і використовуючи інструмент НАТО, одразу зайняли жорстку позицію щодо режиму. В Сирії західні держави протистояли Китаю і Росії, які дедалі різкіше критикували міжнародне використання сили. Масштаб залучення третіх сторін для розв’язання криз був дуже обмеженим, серйозні переговори велися лише в Ємені.

Події 2011р. відбувалися на фоні глибокого розмежування арабського світу. Заворушення підбурювалися домінуванням непредставницьких режимів, що не практикували розв’язання проблем в інтересах громадян. Монократіям бракувало простору для політичних поступок, вони швидко опинялись у внутрішній, регіональній і міжнародній ізоляції. Використання разом з традиційними сучасних форм комунікації продемонструвало вразливість цих режимів і заохочувало до подальших дій. Отже, “арабська весна” є уроком не лише для арабського світу, але й для всіх режимів.

Майбутній розвиток ситуації на Близькому Сході залежатиме не лише від здатності країн регіону стабілізувати політичну ситуацію, але і від подальшого перерозподілу сфер геополітичного впливу найбільш зацікавлених в ресурсах регіону акторів міжнародних відносин. Поява на політичній арені значної кількості опозиційних сил, націоналістично налаштованих свідчить про подальше загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах регіону; ймовірне загострення міжкланової боротьби за владу та можливу втрату державного контролю за експортом сировини, що неминуче призведе до повторного військового втручання Заходу з метою стабілізації ситуації та отримання тотального контролю над нафтою у просторі Північної Африки та Близького Сходу. Проте в такій ситуації США та країнам Західної Європи доведеться рахуватись з оновленими близькосхідними стратегіями Росії та Китаю та інтересами такого військово-стратегічного тандему як Туреччина-Іран. Ефективна діяльність ситуаційного військово-стратегічного альянсу між Туреччиною та Іраном у перспективі може призвести до створення нового центру регіонального тяжіння, відкритого для інших мусульманських країн. Ідею формування такого альянсу як спроби реалізації турецького проекту створення євразійського співтовариства підтримують відкрито країни Європейського Союзу, які вважають що повномасштабне включення Туреччини в процеси регіональної інтеграції на Близькому Сході повністю знівелює її прагнення здобути членство в ЄС.

 

КраїнаДата початкуСтатус протестівНаслідкиЖертвиСитуація

Туніс18 грудня 2010•Повалення уряду 14 січня 2011• Пішли на спад від березня 2011

Повалення Зіна бен Алі; бен Алі втік до Саудівської Аравії

●Відставка прем'єр-міністра Ґаннуші

●Розпуск політичної поліції

●Розпуск ДКО, колишньої правлячої партії Тунісу та ліквідація її активів ●Звільнення політичних в'язнів

●Вибори до Установчих зборів Тунісу 23 жовтня 2011223Повалення уряду

Алжир28 грудня 2010Пішли на спад від березня 2011Завершення 19-річного надзвичайного стану8Значні