Арабська весна: причини, хід і наслідки

Безпосередня участь міжнародного співтовариства в лівійських подіях була продемонстрована швидкою реакцією на них ООН з ініціативи Великої Британії і Франції. Міжнародний підхід грунтувався на ідеї захисту мирного населення від нерозбірливих дій урядових сил. Участь у забезпеченні запровадженої ООН і за кілька днів офіційно встановленої НАТО зони, забороненої для польотів (безпольотної зони), взяли 19 країн. Літаки НАТО бомбардували аеродроми та позиції артилерії лівійської армії з метою не дозволити їй наносити удари по мирному населенню та по силах повстанців. Бомбардування штабів суттєво порушило систему військового управління. Ліга Арабських Держав (ЛАД), яка із самого початку підтримувала Резолюцію РБ ООН №1973, піддала НАТО критиці за перевищення мандата. Повстанці отримували пряму військову або фінансову підтримку також від Великої Британії, Італії, Катару, Туреччини і Франції та, меншою мірою, від Судану. В цілому, міжнародне втручання значною мірою допомогло збройній боротьбі повстанців.

Уряду Сирії зброю, боєприпаси та технічну допомогу надавали Росія і, можливо, Іран. За повідомленнями, Іран також міг надавати війська та військових радників. Росія періодично вдавалася до відрядження до регіону і своєї військово-морської бази в Тартусі кораблів ВМФ – як заходу стримування можливої військової операції НАТО. У політичній сфері Китай і Росія неодноразово виступали проти пропонованих США і Францією резолюцій РБ ООН стосовно Сирії. За умов блокування цих пропозицій, ЄС і США запровадили односторонні санкції проти Сирії і зміцнили політичний тиск на Б. Асада, виказуючи наміри утриматися від наступного військового втручання. Туреччина, попри тісні відносини із Сирією, зміцнені останніми роками, різко критикувала режим Б. Асада. Вона прийняла десятки тисяч біженців і в червні надала територію для проведення першої конференції всіх сирійських опозиційних партій у вигнанні. Туреччина також значною мірою допомогла ВСА, надавши притулок і захист її лідеру Р. Асаду та дозволивши використання своєї території для відступу ВСА.

Залучення третіх сторін.

Крім прямої підтримки різних сторін у конфліктах “арабської весни”, міжнародне співтовариство активно шукало шляхи врегулювання цих конфліктів. Як і зовнішня підтримка, залучення третіх сторін відбувалося в обох країнах з найбільшим числом жертв (Лівії і Сирії), а також в одній країні із середнім рівнем насильства – Ємені.

У Лівії посередником між Урядом і НПР намагалася бути Росія. Колишній російський губернатор, президент Міжнародної шахової федерації К. Ілюмжинов здійснив у червні кілька офіційних візитів до Лівії. Його зустрічі з М. Каддафі та повстанцями за кілька тижнів після початку бомбар- дувань, які, здається, не буди узгоджені з НАТО, не дали помітних результатів. Регіональні організації спочатку вагались і не мали єдиної позиції стосовно безпольотної зони. Африканський Союз (АС) спробував виступити посередником у Лівії, але, оскільки жодна з його пропозицій не передбачала відставку М. Каддафі, НПР рішуче відкидала їх.

У Сирії ЛАД спочатку підтримала запропоновані Б. Асадом реформи. Але, мірою поширення насильства проти мирного населення, Ліга поступово змінила свою позицію, спочатку закликавши Б. Асада припинити насильство, а потім спробувавши організувати діалог між сторонами. Оскільки насильство не припинялося, ЛАД у листопаді призупинила членство Сирії. Через загрози економічних санкцій і подальшої політичної ізоляції Б. Асад 19 грудня погодився на мирний план. Згідно з умовами плану, ЛАД надіслала до Сирії Місію спостерігачів для моніторингу та інформування про ситуацію у країні, але опозиція вважала цю Місію упередженою, і на початку 2012р. її діяльність була призупинена.

В Ємені РСДПЗ за підтримки ООН вела постійні переговори з Президентом А. Салехом з приводу його відставки. Ці зусилля були успішними та в лютому 2012р. призвели до передачі влади. Унікальність ситуації в Ємені зумовлена тісною співпрацею Уряду зі США в боротьбі з AQAP. Але, мірою ескалації протестів і насильства, США зрештою підтримали план РСДПЗ і закликали А. Салеха піти у відставку. Водночас США продовжували співпрацювати з Урядом і завдали ряд авіаударів по AQAP на території Ємену. [13]

 

Якщо проаналізувати характер арабських революцій 2010-2011 рр., помітимо деякі суперечні моменти. У першу чергу належить зосередити увагу на відсутності чіткої ідеології у протестуючих. Повстанські рухи не мають рівноцінної альтернативи для політичної програми. «Гнів населення має персоніфікований характер», протестуючі діють не намагаючись змінити саму політичну систему. Також немає і лідерів цього революційного руху – ні особистостей, ні організацій. Підозріло виглядає надмірна швидкість розповсюдження «ефекту доміно» та вибірковість країн для здійснення переворотів. Також неможливо ігнорувати наявність фінансової підтримки даних переворотів, бо жоден рух проти влади матиме успіх без фінансування ззовні. Відомо, що «лідер єгипетських революціонерів М. Аль-Барадей є членом аналітичного центру США «Міжнародна кризисна група» та отримує спонсорську підтримку з боку «Відкритого товариства» Джорджа Сороса, Chevron, Shell, Morgan Stanley, Deutsche Bank та ін.. Такі факти вказують якраз на штучне походження даних революцій, з цього приводу виникає питання.

Навіщо Західним силам організовувати «арабську весну»?

Серед причин, які могли б зацікавити Захід у використанні арабських держав Близького Сходу та Північної Африки у якості плацдарму для організації революцій із метою звергнути авторитарних лідерів, можемо зазначити