Арабська весна: причини, хід і наслідки

Єгипет

До початку протестів в січні 2011р. у Єгипті Національно-демократична партія (НДП, National Democratic Party, NDP) 33 роки керувала фактично однопартійною державою, Президентом якої з 1982р. був Х. Мубарак (Hosni Mubarak). На додаток до проблем місцевого рівня (сфальсифіковані вибори, корупція, некерованість), відносно організовану єгипетську опозицію надихали попередні події в Тунісі.

Демонстрації проти Х. Мубарака відбувалися й раніше. Але оголошений через Twitter і Facebook заклик до призначеного на 25 січня протесту спо- нукало десятки тисяч людей долучитися до “дня гніву”. Попри жорсткі дії поліції проти демонстрацій, протестувальники залишилися на площі Тахрір у центрі Каїра та на майданах інших міст, і через постійні сутички з поліцією ситуація продовжувала загострюватися. З метою пом’якшення ситуації, Х. Мубарак запропонував ряд поступок. Вони були сприйняті як “замалі та запізнілі”, і протестні вимоги зміни режиму були зрештою задоволені – 11 лютого Х. Мубарак пішов у відставку.

З метою заповнення політичного вакууму, Вища рада Збройних сил (Supreme Council of the Armed Forces, SCAF) на чолі з фельдмаршалом М. Тантаві (Mohamed Hussein Tantawi) перебрала ініціативу на себе. Спочатку дії SCAF віталися населенням, але невдовзі політична ситуація з демократією виявилася не набагато кращою, ніж раніше. В листопаді 2011р. – січні 2012р. пройшли вибори до Нижньої палати Парламенту. Одночасно з першим раундом виборів єгиптяни знову вийшли на вулиці, тепер – щоб показати невдоволення SCAF і відсутність прогресу після лютого 2011р. Результатом стало поновлення демонстрацій, на які влада відповіла насильством, що викликало осуд як усередині країни, так і за кордоном. [10]

Лівія

У Лівії демонстрації в лютому 2011р. були пов’язані з історією жорсткого правління М. Каддафі (Muammar Gaddafi). Жорстока страта в червні 1996р. понад 1 000 в’язнів (багато з них політичних) тюрми Абу Салім створило прецедент для невдоволення режимом. У лютому 2006р. силами безпеки було вбито 12 учасників мирної демонстрації в Бенгазі, а арешт на початку 2011р. Ф. Тербіля (Fathi Terbil), правозахисника та адвоката, який представляв родини жертв різанини 1996р., спричинив нові протести. Заворушення швидко поширились, і чим більше людей виходили на вулиці, тим жорстокішими ставали репресії. Особливо активними дії опозиційних сил були на сході країни, а м. Бенгазі швидко перетворилося на штаб-квартиру опозиції. М. Каддафі наказав військовим жорстко придушити демонстрації, що було засуджено міжнародною спільнотою.

У той час, як кампанія репресій тривала, повстанська організація, що діяла з Бенгазі, почала подавати себе як Національну перехідну раду (НПР, National Transitional Council, NTC) з чіткою метою – усунення М. Каддафі від влади.

Початок наступ у режиму М. Каддафі на бунтівні міста стимулював обговорення міжнародним співтовариством способів дій з недопущення жертв серед мирного населення. 17 березня Рада Безпеки (РБ) ООН ухвалила Резолюцію №1973, яка дозволила закрити повітряний простір над Лівією і вповноважила країни-учасниці ООН “вжити всіх необхідних заходів... для захисту мирного населення та населених цивільними районів від загрози нападу”. Фактичне запровадження під проводом НАТО – в рамках операції Unified Protector – авіаційної підтримки повстанських дій змінило перебіг конфлікту; після безрезультатних боїв у Лівійській пустелі, коли міста кілька разів переходили з рук до рук, повстанці за підтримки НАТО почали повільно просуватися до Тріполі.

Наприкінці серпня повстанці отримали перевагу, і до кінця місяця Тріполі опинився під їх контролем. М. Каддафі вдалося втекти, і його не могли знайти, аж поки 20 жовтня повстанці не захопили його рідне місто Сірт. У ситуації безладу натовп схопив і вбив М. Каддафі, поклавши край режиму, що існував 40 років.

Ситуація після загибелі М. Каддафі була неспокійною. НПР перенесла свою базу з Бенгазі до Тріполі; її наміри були спрямовані на демокра- тизацію Лівії. Водночас, на руках у населення залишилося багато зброї, у країні зростало безробіття. Разом із традиційною фрагментацією суспільства, це призвело до зіткнень між бійцями НПР з різних племен. Хоча ці зіткнення обмежувалися невеликими перестрілками, загроза міжплемінного конфлікту залишалася. Іншим невирішеним питанням були очевидні протиправні дії повстанців на завершальній стадії конфлікту. Невдовзі, після загибелі М. Каддафі, обвинувач Міжнародного кримінального суду Л. Морено-Окампо (Luis Moreno-Ocampo) заявив, що сили НАТО та повстанців – так само, як і режиму М. Каддафі – будуть піддані перевірці на причетність до військових злочинів.

Сирія

Спочатку здавалося, що “арабська весна” не вплине на Сирію, стабільність якої останніми десятиріччями була вражаючою, особливо з огляду її релігійну та етнічну неоднорідність. До 2011р. єдиним серйозним викликом 40-річному правлінню Президента Х. Асада та його сина й наступника Б. Асада (Hafez al-Assad і Bashar al-Assad) було повстання “Братів мусульман” н априкінці 1970-х років, яке хоч і було придушене до 1982р., але спричинило загибель 10-25 тис. осіб, переважно цивільних.

Перші протести почалися у лютому 2011р., але вони були локалізовані і швидко придушені режимом. Ситуація змінилася 18 березня через протести в м. Дара на півдні країни, спричинені арештом і тортурами групи молодих хлопців. Сили безпеки безуспішно намагалися зупинити протести, застосову- ючи сльозоточивий газ, водомети та навіть бойові набої і вбивши при цьому чотирьох осіб.