Арабська весна: причини, хід і наслідки

Соціальні структури багатьох арабських країн, охоплених зараз революційними змінами, в чому все ще залишаються архаїчними. Так, ключову роль в Лівії та Ємені продовжують грати племена, а в Єгипті, Тунісі та Ємені найважливішим інститутом держави продовжує залишатися армія. Питання про цивільний контроль над оборонним сектором, який розглядається як найважливіша умова сучасного демократичного управління, на даному етапі просто не варте уваги. Проте з упевненістю можна сказати, що арабські країни досягли нової фази свого політичного розвитку. [7]

Туніський народ спровокував так званий «ефект доміно», охопивши інші країни арабського світу. Масові виступи проти влади, вуличні протести, самоспалення спричинили зміни політичних устроїв у деяких країнах Близького Сходу та Північної Африки.

Чому ж населення так віддано захопилося ідеєю піти проти влади?

Зрозуміло, що без благодатного ґрунту ростки людського незадоволення так швидко на проросли б і не сягнули таких висот, потягнувши за собою велику кількість населення, і врешті-решт не домоглися б такого результату. Що саме стало ґрунтом для формування радикальних настроїв місцевого люду нам і належить з’ясувати.

По-перше, внутрішні чинники зіграли особисту роль у формуванні суспільної думки. Серед них можна назвати соціальні проблеми, які вважаються наслідками сучасного капіталізму: збільшення нерівності між найбагатшими та найбіднішими, великий рівень бідноти, низька заробітна плата, зниження проценту середнього класу серед населення, безробіття та погані житлові умови. У економічному плані причинами спалахнувших повстань були: зростання цін на продукцію першої необхідності, диспропорція в економіці країн. Найбільших страждань зазнала молодь, що не мала можливостей реалізувати себе. Зростав рівень смертності, а показник рівня повсякденного життя навпаки знижувався [10]. Водночас з цим малочисельна частина суспільства – політична еліта – користувалася усіма благами, загрузнувши у корупції та безвідповідальності.

З політичної точки зору протести були спричинені дефіцитом реальної демократії. У арабських країнах державні голови упродовж десятиріч залишались при владі, передаючи керівництво країною своїм наслідникам. Таким чином, один сімейний клан міг знаходитись на верхівці протягом близько п’ятдесяти років. Такі авторитарні режими передбачували високий рівень корупції, відсутність свободи слова, зростання розриву між багатим і бідним населенням країн, що в свою чергу стало поштовхом до масових незадоволень. Протестуючий народ мав на меті саме усунути від владних структур сімейні клани, які на думку більшості населення гальмували розвиток демократії в арабському суспільстві. [8]

Вже майже через рік після початку революційних подій можна зробити висновок, що результатами «арабської весни» скористалися найрізноманітніші політичні сили – від демократичних до радикально ісламістських, але навесні 2011р. вони розчинилися на арабських вулицях в загальній масі обуреного натовпу, що вимагав кращих умов життя.

Головною рушійною силою цих виступів була, звісно ж, молодь, що в більшості близькосхідних країн складає від 50 до 70% населення і щорічно поповнює лави не працевлаштованих на кількасот тисяч осіб. З цим пов’язана ще одна особливість арабських революцій – їхній стихійний та, головним чином, емоційний характер. Радикальність протестних настроїв можна пояснити, по-перше, прагненням швидких і докорінних змін існуючого устрою, небажанням вдовольнятися половинчастими мірами; по-друге, глибоким розчаруванням у старих режимах і зневірою у майбутнє; по-третє, відсутністю досвіду політичної боротьби, політичної культури, а також лідерів, що могли б запропонувати чітку програму пост революційних дій. Тому на певному етапі, коли прийшов час боротися не проти чогось чи когось, а за щось, необхідно були визначати, якими саме мають стати ці країни після повалення старих авторитарних режимів, та найголовніше – яким чином цього можна досягти. [2]

 

 

Заворушення в арабському світі у 2011р. стали несподіванкою для більшості спостерігачів. Такі задавнені проблеми арабських режимів, як соціальна нерівність, економічна стагнація, обмежена участь у політиці та маргіналізація жінок, зазначалися в кожній Доповіді з питань людського розвитку в арабських країнах (Arab Human Development Reports), але мало хто з експертів очікував цілого ряду масових заворушень, які точилися з такою завзятістю та з такими глобальними наслідками, що вимагали дедалі більшого застосування насильства для їх припинення.

Заворушення, що згодом отримали назву “арабської весни”, швидко поширюючись від країни до країни, охопили регіон Північної Африки і Близького Сходу (див. додаток 2). Попри ряд спільних рис – таких, як масові демонстрації, ненасильницькі виступи, брак єдиного лідера, використання центральних площ великих міст, – вони мали й певні відмінності. Вимоги протестувальників варіювали від покращення економічної ситуації до зміни режиму; залежно від цього різним був і рівень насильства. Якщо в Алжирі та Марокко було відносно небагато жертв, то інші країни (в т. ч. Бахрейн, Єгипет, Ємен, Туніс) постраждали значно більше. Найвищий рівень насильства спостерігався в Лівії і Сирії.

Внутрішні події

Бахрейн

Протестам 2011р. у столиці Бахрейну Манамі та в кількох навколишніх містах і селах передували багатомісячні політичні репресії та роки невиконаних обіцянок демократичних реформ. У середині лютого тисячі протестувальників зібралися на Перлинному майдані в Манамі, що став центром протестів.

Спочатку протестувальники закликали до політичних реформ, але, коли тиск сил безпеки на них посилився, вимоги перетворилися на заклики до повної зміни режиму. Проте, вимоги найбільшої опозиційної партії Wifaq весь час обмежувалися переважно політичними реформами. Хоча запроваджений в середині березня надзвичайний стан було 1 червня