+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
44
Мова:
Українська
кажуть, що не тільки реєстр виборців і банкомати заблоковані. Немає доступу до реєстру нерухомості. Але, це не біда для справжніх героїв – борців із «бендерівцями»! В паспорті вас пропишуть. Правда не за місцем проживання (в якійсь там Ялті чи Алушті), а в одному з покинутих гуртожитків Воркути (чи Магадану). Чуму не за місцем проживання? Адже в українському паспорті вказана прописка! Борони Боже! Ви, що! Український паспорт із пропискою, то таємна зброя «бендерівців». Ви, що цього не знали! А, якщо не міняти паспорт і все ж ризикнути і залишити український? Звичайно, звичайно – можна! Ви ж тепер проживаєте в самій демократичній країні світу – Росії. От, тільки рублів (пенсії чи зарплати) вам не бачити, як свого носа, чи вуха (ой, ми їх вам ще не відтяли?). Тому валіть до своїх «бендерівців» хай вони вам платять! А квартира (дім), майно – нажиті непосильною працею? Гражданин: «Было ваше – станет наше!».
Ось, приблизно, такі діалоги звучать на «визволеному» «зеленими чоловічками» острові Крим. Пішли вже перші звільнення. Так, за рішенням вченої ради в Таврійському університеті кафедру історії України
перейменовано в кафедру истории Отечества. Відповідно з речами на вихід виставлено д. і. н., професора Ганкевича. Не сприймаєш нових порядків, не отримуєш російське громадянство – пухни з глоду, або «вали» на материк. Зрозуміло, що тому хто змушений покинути домівку, продати житло (заблокований реєстр) неможливо. Ще на початку вторгнення окупантів я отримував інформацію, що в глибинці Росії ведеться агітація щодо переселення «на возвращенные» землі. Думав нісенітниця! Не така вже нісенітниця. Повним ходом йде захоплення майна. Зелені чоловічки прилаштовують прихоплену військову техніку та спорядження. «Самообронці» все інше, що «погано лежать». Методично ведеться робота по витісненню громадян України. Тому потік біженців щоденно буде зростати. Нависла небезпека і над частиною власників «двохголового». Очевидно, ті з них, що не пройдуть тест на лояльність та всепоглинаючу любов – поїдуть за місцем прописки. Адже в холодних краях Росії- матушки стільки стражденних – бажаючих погріти «косточки» на ЮБК. Очевидно, буде діяти принцип: «Погрелся? Вали! Дай
погреться другому!» Особливо не пощастить тим, хто має маєтності поблизу моря. Як складеться доля татар? Чи не надумає «гуманіст нашого століття» знову кудись їх переселити. Щось на пам’ять прийшли його «крокодилячі сльози» у грудні минулого року, коли стало дуже – ну дуже шкода українського народу, тому надав кредит В. Януковичу і знизив ціну на газ. А, сьогодні, вже не школа. Любов до ближнього – вона така мінлива!
26. 03. 2014р.
З привітом Є. Сінкевич
В наші потяги на нашому шляху завантажимо наші дрова!
Сьогодні 40 днів від розстрілу Небесної сотні. Херсонці в пам’ять про неї на постаменті де ще недавно стояв чЛенін встановили щоглу і підняли у вишину національний стяг. Композицію присвятили Небесній сотні. Сонячний день, але смуток не покидає... Сьогодні День народження мого тата, який декілька років тому як пішов у вічність. Якийсь сумбур у голові. Як у калейдоскопі шмигають туди-сюди події, змінюються обличчя. Згадую рідне Покуття, шкільні роки на Опіллі, військову службу на Буковині, студентські та аспірантські роки на Слобожанщині, та половина життя пройшла на Херсонщині... Пригадалося, як одружувався і майбутня теща направила мене і тестя (теж на той момент майбутнього) замовити таксі на урочистість. Тесть, добряк із розвиненим почуттям гумору, трохи «прийняв на груди» і тому в цьому процесі повністю поклався на мене. За заведеною радянською бюрократичною традицією необхідно було чітко прописати маршрут і зупинки транспортного засобу. А традиції тоді були понад усе. Як це молодятам та не подякувати в такий урочистий день рідній партії, яку уособлював великий чЛенін. Я, як давній «фанат» вождя, скориставшись тимчасовою безпорадністю майбутнього родича в договорі зупинку біля обеліску «проігнорив». І ось, у визначений час, після відвідин ЗАГсу наше авто стрімко проноситься повз бронзовий монумент. Теща, звичайно присікла такий підступний «удар під дих» з боку новоявленого родича. Правда, помпезного вивалювання всіх гостей із транспортних засобів і биття поклонів вождю «за счастливую жизнь» якось не вийшло. Мало не пинками в зад нас випхали з наспіх втуленим у руки букетом до постаменту. Ще хуткіше ми вскочили до авта не зафіксувавши для історії цю «щасливу» мить.
Коли Свобода гепнула об землю пам’ятник вождю пролетаріату в Охтирці, я пояснив студентам свою позицію. Вона полягає в тому, що давно пора, але це повинні були зробити самі жителі цього міста. Мало скинути матеріальний об’єкт, він має впасти у нашій свідомості – раб повинен позбутися свого ідола. Сподіваюся, що саме так сталося в головах херсонців, миколаївців та багатьох мешканців Центральної, Південної і навіть деяких міст Східної України. Шкода, що в одному з найбільш демократичних і найбільш рейтингових вишів Південної України – Чорноморському державному університеті ім. П. Могили рабська психологія продовжує домінувати в головах значної частини викладацького та студентського загалу. 40 днів тому душа моя рвалася на клапті, серце сповнювалося тугою за тими, кого я особисто не знав, але втрата їх була від того не менш гіркою. Сковував сором, що я відсидівся, а вони загинули в боротьбі за мою