Чи потрібна українцям Україна ?

р.

Професор Є. Сінкевич

 

Доброго дня, правдивий товариш Сташек

Вибач, що з певним запізненням відреагував на твого листа. Надто бурхливий темп життя у мене в останні місяці. Час від часу, щоб впорядкувати свої думки переключаюся на якусь фізичну працю. Рахуй, що такий тайм-аут використав теж для того щоб відреагувати на сентенції щодо терміну (поняття) «бандерівець», яким я послуговувався в одному з своїх роздумів стосовно Криму. Перед усім, дякую тобі, що в своєму щільному графіку знаходиш час прочитати мої роздуми.

Пригадуєш, як в зимові дні протистояння на Майдані ми з тобою обмінялися думками стосовно використання частиною

протестувальників чорно-червоного стяга, як ознаки само-ідентифікації? В багатьох українців ці кольори навіюються піснею про рушник («Два кольори мої, два кольори. Оба на полотні, в душі моїй оба. Два кольори мої, два кольори. Червоний – то любов! А, чорний – то журба»). До речі, авторів пісні «Про рушник» свого часу тягали на допити в КГБ, чи бува вони не натякають на «бандерівський» стяг? Звичайно, є в поєднанні цих кольорів і політична складова – частина свідомих громадян ідентифікує себе з визвольним рухом. Є також політичні сили, які вважають себе (або яких вважають) спадкоємцями ОУН-УПА чи бандерівського руху загалом (очевидно це «Свобода» і «Правий сектор»). До речі, ці дві політичні сили різко відрізняються від решти українського політикуму не тільки і не стільки своєю риторикою, як тим що не засвітилися (може поки-що) на зрадництві. Решта, не залежно від окрасу, бігають туди- сюди, залежно від того хто при владі. Очевидно ця обставина (окрім внутрішньо та зовнішньополітичної ситуації) робить їх дедалі популярнішими не тільки на заході України. Прийняття ними як однієї із ідентифікуючих ознак червоно-чорного стягу, викликає настороженість в Польщі та відверте роздратування в Росії. Адже, кривди не такого вже й давнього минулого забути не легко, вони тяжіють і над наступними поколіннями.

Я не належу до жодного з партійних угрупувань. Ти знаєш, що в мені навпіл тече українська (козацька) і польська кров. Тому, ставати на чийсь бік було би зрадити якійсь із своїх складових, а отже зрадити цілому. Як фахові історики ми знаємо про не прості взаємини поляків і українців впродовж віків (на цьому історичному тлі активно паслася радянська пропаганда). Разом із тим, відомо, що було чимало прикладів порозуміння і взаємовиручки (похід Сагайдачного на виручку королевичу Владиславу та взяття Москви; роль Кульчицького в допомозі Яну Собеському в ліквідації облоги Відня). Не однаково скористалися поляки і українці з нагоди поновити свою державність у 19181921 рр. Разом із тим, знаний поляк-патріот усунений на периферію політичного життя М. Бобжинський попереджав владу, що без справедливого вирішення українського питання нормальне функціонування вільної Польщі не можливе. Нажаль, до його слів не побажали прислухатися ні пілсудчики, ні ендеки. На моє переконання, виникнення ОУН було наслідком такої недалекоглядної політики польських властей (влада завжди буде винна в розпалюванні протистояння, адже у неї є всі необхідні інструменти не доводити до крайніх форм протистояння), а не якоїсь глибинної жаги українців – пустити кров польського пана.

Чи звернув ти увагу, що засновниками ОУН були переважно діти священників, люди які знали декілька мов, навчалися чи закінчили університети? Це не якісь криваві м’ясники з місцевого ринку, для яких махати сокирою звична справа. Радянська і сучасна російська пропаганда акцентує увагу на тій обставині, що організаційне зібрання ОУН відбулося на теренах Німеччини (і навіть за фінансового сприяння останньої). Зрозуміло, що в умовах політичних переслідувань опозиція зачасти шукає підтримку у ворогів режиму. Про не прості стосунки двох країн- сусідок в 1920-х та 1930-х рр. загально відомо. Веймарська республіка, а згодом і фашистська Німеччина не могли не звернути увагу на радикальну внутрішню опозицію, що діяла на теренах Другої Речі Посполитої. Я не ставлю собі на меті виправдати методи якими послуговувалася ОУН, але хочу зрозуміти логіку їх дій. В одному своєму інтерв’ю відомий кінорежисер польського походження К. Зануссі зазначив, що в багатьох своїх бідах пов’язаних з українцями винні самі поляки. Додам від себе українці – теж. Тут я не буду ставити запитання про глибину та ступінь цієї відповідальності чи вини. ОУН була небезпечною для всіх. Не дивно, що Є. Коновальця вбив агент Москви, а С. Бандеру ув’язнювали польські та німецькі власті.

Так влаштоване наше мислення, що інші народи, політичні партії ми спочатку сприймаємо на підсвідомому (рефлекторному) рівні, а лиш потім включаємо (або ні) свідомість (здатність аналізувати). Росіян на підсвідомому рівні сприймають за набором своєрідних маркерів – балет, гармошка, матрьошка, бєрьоза, водка, сельодка. Українців – дівчина, калина, верба, бандура, сало, горілка. Звичайно, політичні партії приймаючи символіку попередників переймають на себе не тільки «фльор» їх здобутків, але й відповідальність за те негативне, що було. Принагідно, пригадую свою суперечку з науковим керівником кандидатської дисертації Ю. Журавським, яка виникла наприкінці 1988 р. на сходах центрального корпусу Харківського державного університету. Я, тоді новоприйнятий до лав КПРС, заявив йому, що на моє переконання між фашистами та комуністами немає різниці. Юліан Йосипович обурився: «В такому разі й ви берете на себе відповідальність за діяння партії!... « Я, звичайно не домовлявся з фон- Ріббентропом про поділ Європи та вторгнення до Польщі, але заявляти: «Я не я і хата не моя – тут не приходилося».

Мені імпонує патріотизм та самовіддача (події на Майдані тому приклад) «Свободи» та «Правого сектору». Разом із тим, представники цих політичних сил своїми (загально відомими) запальними діями зробили «ведмежу» послугу своїм лідерам (і Україні теж), що балотуються в Президенти, звівши їх і так крихкі шанси майже до «нуля». Ми звикли, що з появою у Верховній Раді партії регіонів – парламент перетворився на великий гральний автомат у казино (кнопкодави) та боксерський ринг. Професійні забіяки та бандюки швидко навели там вуличні порядки – загнавши під килим шустрих бютівців. Міцні хлопці свободівці та перспектива отримати удар від «Удару» примусили до коректнішої поведінки легіонерів Бандюковича. Але, який політичний спектр потрібний Україні після перемоги Майдану і нападу Росії? Мордовороти-патріоти? Перебіжчики бютівці? Ударники Кличка?

Очевидно,

відповідь на це запитання лежить в площині – куди і як успішно ми будемо рухатися.

Поява чорно-червоних стягів на барикадах неабияк налякала В. Путіна і насторожила манірну Європу. Бризкаючи слиною де прийдеться очільник «великого брата» лякав себе, своїх підданих і ввесь світ фразою – «бендерівці йдуть». Йдуть із Західної України на південно-східні терени та в Крим. Мета – забрати все майно і знищити російськомовних, яких негайно необхідно захистити від цього нашестя. На околицях Ялти чи Симферополя так їх ніхто й не побачив. Побачили «зелених чоловічків» з ранцями вогнеметів за плечима, танками, АК та БТРами. Чоловічки діловито стали хапати все, що «погано лежить». І, о диво, ті кого вони прийшли захищати від «бандерівців» хутко почали втікати з Криму до Львова – до бандерівців. Багато росіян та російськомовних, які вважають себе справжніми українськими патріотами стали називати себе «бандерівцями» (маючи примарне уявлення хто такі Є. Коновалець, С. Бандера та ін.). Люди не ідентифікують себе з конкретними (зачасти кривавими, братовбивчими) подіями середини минулого сторіччя. Термін отримав дещо розмиті, з історичного погляду на події, обриси і починає ідентифікуватися вже не з конкретним регіоном (тощо), а з любов’ю до Батьківщини, патріотизмом.

І все ж, будучи «бандерівцем» за місцем народження (Покуття), за мовою (при формуванні єдиного радянського народу – розмовляти українською означало бути «бандерівцем» або як мінімум «петлюрівцем»), за переконаннями (антирадянськими) – я не хочу щоб мене називали ім’ям Героя України С. Бандери. Кожному має належати своє. Я можу гордо стверджувати, що я УКРАЇНЕЦЬ із польським корінням. Я люблю свою землю, але я з великою пошаною ставлюся до Батьківщини своїх предків по батьківській лінії – ПОЛЬЩІ.

06. 04. 2014р.

Моєму товаришу Станіславу Стемпеню з Перемишля