Чи потрібна українцям Україна ?

Заснування ООН і формування нової повоєнної системи (Гельсинський договір щодо непорушності кордонів країн Європи та ін.) міжнародних договірно-правових відносин (навіть в умовах біполярної системи) дозволило уникнути поглиблення глобальних конфліктів, у тому числі з використанням ядерної зброї (Карибська криза). Знекровлений виселенням татар (1944 р.) та спустошений війною Крим потребував людських і матеріальних ресурсів. Включення відповідно до всіх необхідних юридичних процедур півострова як автономної області до складу УРСР дало позитивні наслідки – свідченням цього став розвиток туристичної та аграрної галузі. Україна в свою чергу передала Російській федерації деякі території Харківської області (Валуйки) та Луганщини. Розвал Радянського Союзу обумовив нову реальність у Європі та світі – колишні республіки СРСР де-юре стали незалежними державами, розвалився Варшавський договір, припинилося протистояння двох суспільно- політичних систем. Понад 90% українців підтримали на референдумі незалежний статус держави і обрали нового (старого) лідера – Президента Л. Кравчука. Стара номенклатурна колода, яка обслуговувала Кремль разом із опозицією (де теж достатньо було агентів Кремля, тільки прихованих) не провівши люстрації взялася до розбудови держави. Українців тішило те, що на відмінну від республік Союзу при його розвалі вдалося уникнути кровопролиття та територіальних чи інших критичних конфліктів. Всі без виключення жителі, що на момент проголошення незалежності проживали на теренах України отримали можливість стати громадянами молодої держави (навіть ті, що вороже поставилися до цього – вважаємо обмін радянських паспортів на українські без врахування бажання мешканців помилкою. Вороже налаштовані щодо української державності люди отримавши нав’язаний їм замість радянського український паспорт, отримали інструмент для реалізації своїх переконань – можливість підтримувати на виборах політиків антидержавників). Лідери компартії України ніколи не приховували своїх намірів привести Україну під владу Кремля. Розібравшись із внутрішніми проблемами (Чечня, перекроювання адміністративного устрою, встановлення контролю над свободою слова, знекровлення опозиції тощо) кремлівські лідери разом з українським олігархом Р. Ахметовим виплекали партію регіонів з її лідером В. Януковичем. Певний час я не міг збагнути головоломку – чому з такою наполегливістю і навіть впертістю (особливо під час виборчих компаній) нав’язувалася особистість Віктора Януковича, людини з явно «підмоченою» репутацією. Невже на Донеччині не можна було віднайти лідера з широким кругозором, скромного у повсякденному житті, з привабливою біографією? А такий був не потрібний – освічена людина, з незаплямованим минулим була б не керована олігархічним українським та кремлівським кланом. Російські спецслужби, соціологи, психологи, політтехнологи, медійники вкупі з українськими ретельно ліпили для нас образ В. Ф. – господарника; свого пацана з народу, який «порожняк не гонить»; зрештою, «проффесора». Рецидивіст-гопстопник, що у злочинному світі знаходився на нижчих щаблях ієрархії (той, що спав на шконці поблизу параші) добре засвоїв уроки молодості – служи вірою і правдою пахану, товчи тих хто знаходиться нижче тебе в ієрархії, розставляй виключно своїх людей на «хлібні місця», налагодь безперебійну систему поборів та відкатів. Так і зажили ми «щасливо» під контролем донецьких опричників. Не дарма народ відреагував на цю обставину анекдотом: «В Донецьку, а особливо в Єнакієво люди на вулицю бояться потикатися. А чому? Тому, що всіх відловлюють і відправляють у регіони чимось керувати». Прокурори, начальники СБУ, начальники ДАІ та міліції, податківці, митники, керівники обласних державних адміністрацій по всій держави призначалися майже виключно з Донбасу. Не меншим був цей клан і в столиці – на ключових державних постах. Але, була й новація, аналоги якої не так легко відшукати в історії (на пам’ять приходить хіба міністр оборони ПНР громадянин СРСР – К. К. Рокосовський). Збройні сили держави, СБУ – очолювали громадяни сусідньої держави. «Смотрящі» з Москви були приставлені й у Міністерство закордонних справ та інші ключові структури держави. Впродовж всього правління В. Януковича здійснювалися спроби заставити українців жити за стандартами тоталітарної Росії (наступ на свободу слова, повернення до темників, заборони судів на мирні акції протестів, підкупи та залякування опозиції, телефонне право тощо). Із спортсменів-невдах та гопників сформували підконтрольні обласним організаціям партії регіонів загони тітушок. Васали комуністи пригорнули до себе активних і прикормлених любимим продуктом – гречкою «бабушок» та «дєдушок». Газовий вентиль у руках російського керівництва слугував безвідмовним механізмом впливу на українських очільників (Харківські угоди, призначення одіозного і злодійкуватого міністра Д. Табачника тощо). Український артистичний бомонд (за не значним виключенням) швидко зорієнтувався (особливо після оголошення нев’їздною до Росії В. Сердючки) якою мовою і в якій тональності необхідно співати (чи не співати). Альфа-самець із сусідньої держави на стільки оволодів ситуацією в Україні (контррозвідка, СБУ, міліція – під контролем, військо і флот – в напівпритомному стані), що міг вже не церемонитися з поставленим «смотрящим» за Україною Віктором Федоровичем і в наглу, нехтуючи дипломатичним протоколом та етикетом запізнюватися (на пару голин) на зустріч. Адже по дорозі трапилися російські байкери (така приємна несподіванка), що відмовити собі покататися на моцику не вистарчило сили волі. Заслані з Росії масовики-затійники гнали населенню України на численних телешоу всяку «пургу», аби не