Чи потрібна українцям Україна ?

На чому базувалася моя впевненість, що Росія є загрозою і навіть ворогом незалежної України? Ми дійсно в 1991 р. отримали незалежність (де-юре), але не отримали свободи. Україна (як і більшість колишніх союзних республік) фактично залишилися свого роду протекторатом (домініоном) Російської Федерації. В чому це проявлялося? Наш правлячий клас, як зрештою і опозиція, надто сильно виявився прив’язаний до Москви мовою, освітніми традиціями, економічними та кооперативними зв’язками, військовими технологіями, шляхами сполучення, моделями мислення, шаблонами розв’язання проблем тощо. Інакше кажучи, звикли бути на побігеньках у Москви, тому задавити у собі «раба» якось не виходило, а на багатьох до того ще й був там «де потрібно» компромат (адже люстрацію за обопільною згодою влади та опозиції провести не відважилися). Мало хто з представників правлячого класу володів окрім російської ще якоюсь іноземною мовою, тому було краще мати справу з росіянами. Окрім того ментальність сусідів ближча та зрозуміліша (випили по чарчині й братання в розпарі). Зрозумілими, відпрацьованими ще з часів СРСР були схеми взаємних відкатів, за принципом «ти мене поважаєш і я тебе поважаю» і кінці в воду (тут на згадку приходить довго тліючий і заплутаний «скандальчик» навколо ЕСУ). Мережа залізничного сполучення, сформована ще за часів Російської імперії та СРСР теж сприяла збереженню інтегративних взаємин. Особливий статус посіли кооперативні відносини високотехнологічних підприємств у галузі ракетобудування, озброєнь, енергетики тощо. Самі по собі, багато з перерахованих вище чинників не є загрозливими чи навіть негативними при умові рівноправних двосторонніх відносин.

Однак, їх позитивний потенціал може розвиватися на основі взаємоповаги та рівноправності у взаєминах. Як показав час, рівноправності якраз і бракувало. Російський бізнес маючи кращі стартові показники (врахуймо, що всі активи СРСР успадкувала Російська Федерація) активно скуповував українські заводи і фабрики, але не для того щоб виконати інвестиційні умови (якщо такі були). В такий не хитрий спосіб прибирали конкурентів (стоїть роками не працюючий Херсонський нафтопереробний завод і т. д.) В Криму ключовим дестабілізуючим чинником залишався ЧФ Росії. «По-братськи» був розділений військово-морський флот – Україні дісталося декілька іржавих «калош» і списана дизельна субмарина («Запоріжжя»). Натомість, окрім ключових бухт, боєздатних кораблів, полігонів, маяків та багато чого іншого Росія погодилася визнавати за собою сплату символічної орендної плати. У всіх багаторічних двосторонніх відносинах Кремль давав зрозуміти українським політикам – хто господар становища. Неефективна і енерговитратна, зав’язана перш за все на російський ринок економіка нашої держави обумовлювала й політичне лузерство. Намагання вести власну політичну лінію (ГУАМ, курс на членство в НАТО та ЄС) вправно присікалися російською стороною.

Прихід до влади в Росії разом із В. Путіним цілої когорти працівників «невидимого фронту» обумовив нову стратегію Кремля. Курс було взято на домінування в СНД, на входження до когорти світових лідерів (08), лідерство у світі (Сирія, Венесуела тощо). Подорожчання енергоносіїв у рази, дозволило Росії підвести під амбіції лідерів економічне підґрунтя. Приборкання непокірної Чечні та військова компанія (під час олімпійських ігор) в Грузії, збереження осередків напруги в Придністров'ї й Нагірному Карабасі дозволяють російському керівництву зберігати пострадянський простір в якості власної «вотчини». Прийнята декілька років тому військова доктрина Росії недвозначно дала зрозуміти, що всяке намагання країн СНД вийти з-під впливу Москви буде жорстко присікатися (право привінтивного ядерного удару, право військового втручання якщо Кремлю видасться, що права «співвітчизників» ущемляються). При тому, як показала практика в поняття «співвітчизники» можуть включатися як росіяни, так і російськомовні, а також ті, що отримали російський паспорт).

Штучно підігрівалася в Україні внутрішня напруга (2004 р. – розкручування регіоналами тези про три сорти українців у залежності від місця проживання) ; поширювалася неправдива інформація, що південно-східний регіон утримує західноукраїнські області (статистика свідчить, що Кримська автономія, Донецька і Луганська області є дотаційними, тоді як Львівська і ще чотири області держави бездотаційні), регулярно регіонали з комуністами вкидали у суспільство мовне питання (це при тому, що в більшості великих міст південно-східного регіону домінують російські школи тощо). Аналізуючи концептуальні засади зовнішньої політики Кремля, поведінку російських лідерів (у тому числі попрання прав і свобод громадян в Росії), регулярні пропагандистські компанії (українці крадуть газ тощо), зростаючі амбіції та риторику В. Путіна, як збирача російських земель, засилля за останні 3-4 роки російської агентури та колабораціоністів (заяви

стосовно переваг позаблокового статусу) в Україні – не можна було не прийти до висновку, що держава-сусідка (в опорі на наших корумпованих чиновників) є джерелом реальної загрози для України.

Стійкість Майдану, втеча В. Януковича і його прихвоснів (до-речі, любитель раритетних архівних документів Д. Табачник дременув) до Росії, перспектива денонсації Харківських угод та підписання Україною з