Документація з педагогічної практики (вузівської) на базі курсу "Загальна теорія культури"

не схильний до спілкування, тихий, стриманий, серйозний;

сором’язливий, боязкий, чутливий, сентиментальний, нервовий, збудливий; любить книги і природу;

слухняний, добродушний, чесний, байдужий, тупий.

Та більшість шизоїдів мають не тільки надмірну чутливість або холодність, але й різні їх комбінації. Шизоїд – у ХХ ст. інтроверт для якого зовнішнього світу не існує (люди які живуть в комп’ютерних іграх).

Мозаїчний – змішаний, виникає після перенесення психічних захворювань, відбувається розщеплення характеру людини. (С. Далі, Ван-Гог).

Культура і тілесні канони

Канон (в перекладі – правило) – це сукупність правил, які фіксують ідеальні, з позиції тієї чи іншої культури, пропорції тіла та зовнішні характеристики тіла. Канон – це усталена норма, зразок. Прекрасним є те тіло біологічні особливості якого дозволяли вижити людському роду: довга шия, великі очі, довге густе волосся, широкі стегна, довгі ноги. Канон пов’язаний із загальним ідеалом, який плекає культура.

У якості самостійної естетичної категорії канон був теоретично осмислений давньогрецьким скульптором Поліклетом (V ст. до н. е.) у трактаті «Канон». Розроблена Поліклетом система ідеальних пропорцій людського тіла стала нормою для античності і, з деякими змінами, для художників Ренесансу і класицизму. За цією системою більша частина тіла відноситься до меншої пропорційно. Ця система зображується за допомогою так званого «золотого перетину».

Канон Поліклета передбачав, що ідеальне тіло має бути таких розмірів: Голова – 1/8 всього росту; Обличчя і долоня – 1/10; Довжина ступні 1/6; Розмах рук = висоті тіла.

Піфагор ввів ще «принцип золотого розтину» – це співвідношення пропорцій, при якому ціле так відноситься до своєї більшої частини, як більша до меншої. Виходячи із цієї пропорції він вважав досконалим таке тіло, в якому відстань від тімені до талії відносилася до загальної довжини тіла як 2: 3. Не зверталося при цьому яке тіло: худе, грубе тощо.

В основі кожного канону є модуль – розмір певної частини тіла або лиця людини. В різні часи за модуль приймали висоту голови, довжину хребта чи його частини, довжину стопи або кисті. Древні єгиптяни стверджували, що ідеальний зріст людини складає збільшену в 64 рази довжину фаланги середнього пальця.

Історію світової культури можна розглядати як історію тілесних канонів, шляхом виділення епох, в яких тіло виступає найбільш проявленим, домінує, або, навпаки, витісняється.

Існують канони локальних культур та історичних культур.

Канони локальних культур – це канони певних націй. Вони залежать від певних традицій, звичаїв, міфів, ритуалів, які притаманні даній нації. Наприклад, для Африки – ідеалом краси є довга шия у жінок, в Китаї – невелика нога у жінки, в Японії – маленькі груди у жінок, у таких племен як сармати, ацтеки та ін. – змінена форма черепу, у племен майя – косоокість у жінок, у Тайланді – татуювання по всьому тілу у вигляді шкіри крокодила, випилені зуби у формі трикутника (символ крокодила). На середньому сході всі жіночі ознаки ховаються, окрім очей. Куртизанки закапували беладонну в зрачки, щоб бути привабливішими. Ці канони історично зумовлені і мають певні функції (захисні, магічні та ін.).

Розглянемо канони історичних культур, тобто певних культурних епох. Першою великою епохою, яка відображається певною канонічністю, була Античність. Грецька калокагатія – гармонія душі і тіла – відома всьому людству. Тому тілу надавалося особливого значення. Для спартанців – каноном є фізичне та здорове тіло, підкорення своєму начальнику. Для греків характерні певні зовнішні риси людини такі як: тонкі вигнуті брови, прямий ніс, плоскостопість. Фізична непривабливість має свою особливість, через неї можна побачити справжню сутність людини.

Таким чином, образ тіла давньогрецької культури можна реконструювати на прикладі тілесних технік містеріальних подій, на матеріалі літературних текстів, скульптурних зображень та архітектурних споруд. Постає завжди канонізоване симетричне тіло, що походить від тіла божественного, але водночас містить у собі елементи смерті та скінченності.

В Античності тіло пов’язане з способом мислення – скульптурне тіло є наріжним каменем. Тілесність – конструктивний принцип усієї античної культури. Тіло деталізується.

Середньовіччя – це перший, семантичний тип коду культури, побудований на символізації (семантизації) навколишньої дійсності. Тіло людини постає не як безмежне тло, де розгортаються численні процеси, а як регламентоване офіційним дискурсом утворення з окресленими межами – тілесний образ. Середньовіччя пов’язане з християнством. Тому тіло – це тимчасова оболонка для існування душі. Середньовіччя починає виробляти поняття аскетизму. Тіло заборонено зображати, воно приховується. Канонічність втілюється в аскетичному тілі. Вся увага спрямована на обличчя і руки, тіло виснажене, худорляве, високий лоб. Увага звертається на рот і очі – натхнення людини. Високі коміри, завищена талія – приховують вагітність. Жіночий канон – худа, маленька, з вузькими стегнами, з маленькими грудьми, протилежні – відьми.

В епоху Відродження в образотворчому мистецтві відроджуються античні канони людського тіла та їхнє відтворення. Наприклад, твори періоду німецького Відродження позначені витягнутими античними пропорціями: голова співвідноситься з висотою фігури, як 1: 8, тіло з ногами – 3: 4. Тіло і дух прирівнюються. Ісус Христос зображується як немовля – велика голова, живіт. В людині пов’язується індивідуальне, духовне, універсальне із тілесністю. Людина цінна