Дослідження асортименту та якості рисових круп

Останніми роками вчені Інституту рису створили нові високопродуктивні сорти рису: Антей, Україна-96, Зубець, Славутич, Дніпровський, які включено до Державного реєстру рослин України. Вони відносно пластичні до умов вирощування, характеризуються високими технологічними та господарськими ознаками, здатні давати високі врожаї. Під час вирощування в умовах дослідного виробництва показали високу продуктивність, стійкість до вилягання й уражень пірикуляріозом.

Наприклад, нинішнього року з площі 18, 9 га зерна сорту Україна-96 зібрали 173, 2 т за врожайності 91, 6 ц/га в початково-оприбуткованій масі та 81, 5 ц/га – у масі після доробки. Загалом на дослідних землях інституту (площа – 95, 2 га) в поточному році зібрали 588, 2 т рису, врожайність у початково-оприбуткованій масі становила 70, 6 ц/га, а у масі після доробки – 61, 8 ц/га [32].

На Півдні України рис висівають в основному вздовж Чорного моря, тобто прибережної курортної зони, в зв'язку з чим особливу актуальність мають науково обгрунтовані системи землеробства й водокористування, що повинні підтримувати безпечний фітосанітарний стан, сприяти відтворенню гумусу в грунті й стабілізації екологічної рівноваги в зоні рисосіяння.

Промивний режим під час вирощування рису сприяє розсоленню грунту, і це дає можливість вирощувати в рисових сівозмінах інші сільськогосподарські культури. Таким чином, рисосіяння не тільки забезпечує країну цінним продуктом харчування, а й поліпшує грунтову родючість. Наукові дослідження та практика засвідчують, що в разі припинення вирощування рису через кілька років станеться вторинне засолення грунту, що знову перетворить ці землі на пустелю.

Рисові системи не тільки в нашій країні, а й у більшості рисосійних країн світу розміщені поряд із морським узбережжям і перебувають у безпосередній близькості до курортних зон. В перші роки рисосіяння в Україні технологія.

Досвід Інституту рису з вирішення екологічних проблем привернув увагу й зарубіжних колег. Так, у 2002 р. Україну було прийнято в члени Середземноморської асоціації країн-виробників рису. Торік керівництво цієї асоціації запросило вчених інституту до Італії на міжнародну конференцію, учасники якої прийняли рішення про проведення в 2006 р. в Україні Міжнародного семінару на тему: «Екологічні проблеми рисівництва й шляхи їх вирішення на прикладі України».

Це демонструє, що й міжнародна спільнота прагне до поєднання розвитку як галузі рисосіяння, так і оздоровчих зон за умови збереження рівноваги навколишнього середовища.

Дослідження показують, що фактичний обсяг споживання рисової крупи в Україні становить 110-115 тис. т, або на 22-25% нижче за встановлені мінімальні норми споживання. Останніми роками в країні середньорічно виробляють 80 тис. т рису-сирцю. На насіння під урожай наступного року залишають 10% – 8 тис. т. Решта (72 тис. т) йде на переробку для виробництва круп. Вихід становить 65%, із них 55% – рисової крупи (близько 40 тис. т) та 10% (7 тис. т) – крупи рисової подрібненої. Отже, щорічно в Україні виробляють близько 47 тис. т рисової крупи, що становить 40% фактичного споживання. Інші 60% забезпечують за рахунок імпортних поставок.

Із загальної площі (62, 3 тис. га) рисових систем під посівами рису та супутніх культур рисових сівозмін використовують усього близько 37 тис. га, або 60% наявного іригаційного фонду. Інші (40%) через розпадання господарств або в зв'язку з переходом землі у власність одноосібників використовують не за призначенням, або вони й зовсім вибули із сільськогосподарського обороту. Це й є головною причиною суттєвого скорочення посівних площ та спаду виробництва.

Посівні площі рису за рахунок відновлення експлуатації наявних рисових систем, визначення їх дієвих господарів можуть бути збільшені до 34 тис. га, що забезпечить насиченість сівозмін рисом на рівні 55%. Це найкращий економічно та екологічно обгрунтований показник використання рисових систем, який забезпечить виробництво рису в межах 150-160 тис. т, або близько 90% потреби.

Україна має все, що потрібно для розвитку власної галузі рисівництва. Сприятливі природно-кліматичні умови Півдня України, наявність інженерних рисових зрошувальних систем, тісна співпраця та співдружність Інституту рису з товаровиробниками, сорти вітчизняної селекції, екологічно безпечна технологія вирощування дають змогу одержувати високі врожаї. Країни з мусонним кліматом, які, завдяки погодним умовам, збирають урожай двічі на рік, мають не набагато вищу, а іноді навіть нижчу врожайність рису, ніж одержує Україна.

Рисову крупу вітчизняного виробництва виготовляють винятково зі свіжовирощеного зерна, оскільки державних запасів рису в Україні немає. Вона містить потрібний спектр цінних показників якості, за якими не поступається імпортній, а за окремими, в тому числі й кулінарними показниками, значно її перевищує. Однак в умовах ринку за ціною її вимушено прирівнюють до низькокалорійної. Із-за меж України в значних кількостях поступає найдешевша крупа третього гатунку, яку виготовляють із зерна державних запасів країн-експортерів після тривалого зберігання або з його суміші зі свіжовиробленим зерном. Така крупа за якістю значно гірша, ніж вітчизняна, як за біохімічними показниками, так і за зовнішнім виглядом і запахом, але, в зв'язку з дешевизною і низькою купівельною спроможністю населення, вона диктує загальне зниження цін на ринку.

Ліберальна політика держави щодо імпорту