Екологічний рух в Україні (історичний аспект)

Виходячи із вчення В. І. Вернадського, в якості теоретичної основи наукової стратегії взаємодії природи і суспільства автор виділяє наступні основоположні принципи, а саме: функціональної єдності суспільства й навколишньої природи і сталість їх взаємодії в еволюційно сформованій двокомплексній глобальній соціоекосистемі; цілісного соціально-економічного й екологічного підходу до вивчення взаємодії суспільства і природи на різних рівнях матеріального і духовного буття людини; важливості цільової спрямованості наукової думки й технічного прогресу на оптимізацію взаємодії між природою і суспільством, без якої технічні досягнення втрачають сенс; багатоцільового використання природних екосистем і екологічного забезпечення постійності природокористування як екологічної основи розвитку суспільства; реальності усунення потенційних суперечностей між науково-технічним прогресом і необхідністю збереження екологічної рівноваги. Екологічний підхід має бути обов’язковою умовою при плануванні втручання в природу, у тому числі й шляхом природоохоронних заходів. Звідси випливає, що основний напрям охорони природи – в процесі її використання. 

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. були нагромаджені значні дослідницькі матеріали з наукових основ охорони природи, що дало можливість на новому етапі розробляти і впроваджувати природоохоронні заходи. Працями вітчизняних учених були науково обґрунтовані принципи нового етапу охорони природи – етапу екологічного, характерного вже для соціально-економічних умов розвитку в ХХ ст. На зламі століть розпочався громадський рух за охорону природи. Екологічний рух на першому етапі мав дещо обмежений, виключно природоохоронний характер. Згодом у його рамках все більшої ваги набирає врахування діалектики взаємозв’язків соціально-екологічних процесів з системою пріоритетів новітньої цивілізації. 

Поняття і завдання охорони природи починають виділятися в специфічну проблему, яка поступово набуває свого первісного науково-теоретичного обґрунтування, на базі якого державні й міжнародні інституції охорони природи починають будуватись, організаційно оформлятися та функціонувати у формі узгодженої діяльності систем науково-дослідних закладів, виконавчих структур тощо. Однак поняття охорони природи продовжувало розумітися тоді лише як необхідність проведення заходів охорони по відношенню до рідкісних видів тварин, рослин та окремих ділянок незайманої дикої природи від руйнівного антропогенного впливу. Основною формою заходів установ та організацій по охороні природи спершу були наукові зібрання, з’їзди, конференції тощо. Наступним кроком були звернення до урядових інстанцій, передача вироблених на цих зібраннях юридичних, наукових і громадсько-політичних проектів з охорони природи на предмет їх санкціонування та підтримки державними структурами. З перебігом часу переважна більшість заходів з охорони природи стала концентруватися на проблемах створення перших заповідників, заборони полювання на рідкісних та зникаючих видів тварин, охорони унікальних пам’яток природи тощо. Таким чином відбувався поступовий перехід до етапу територіальної охорони природи, який увібрав у себе видовий та ресурсний підходи. Саме тому ще на зламі ХІХ – ХХ ст. почали виникати нові на той час форми екологічного руху і діяльності, розпочався процес створення громадських організацій за збереження природи. До 1917 р. в Україні (включаючи Крим) уже діяло 20-30 громадських організацій, що займалися природоохоронною роботою із кількістю активістів у декілька тисяч чоловік. Виходило близько двох десятків різних наукових періодичних видань з проблем природознавства. Найбільш активними з них були Новоросійське товариство дослідників природи, Київське товариство природодослідників і любителів природи, Миколаївське товариство любителів природи, Сімферопільське товариство любителів природознавства тощо. Першою в Україні громадською природоохоронною організацією стало Хортицьке товариство охорони природи (ХТОП), засноване великим ентузіастом, шкільним учителем природознавства П. П. Бузуком у с. Верхня Хортиця Катеринославської губернії 21 травня 1910 р. До вересня 1911 р. у цій організації перебувало 190 чоловік, а на кінець 1913 р. налічувалось уже 245 дійсних, 5 почесних і 1 довічний член товариства. Діяло 17 уповноважених контролерів по нагляду за правильним веденням полювання і рибальства. Хортицьке товариство успішно займалось лісорозведенням, охороною тварин та птахів, захистом історико-природних пам’яток. 

Показано, що активна масова природоохоронна діяльність хортицьких охоронців сприяла активізації громадського руху в Україні щодо охорони довкілля. Зароджуються різноманітні форми свідомого громадського руху за збереження природи, створюються заповідники рослин і тварин. Мережа охоронних об’єктів і пам’яток природи поступово набуває поширення в різних регіонах України. У роботі доведено, що розуміння настійної потреби охорони природи і збереження її ресурсів як основи життєдіяльності людини і підвищення її добробуту, розробки і впровадження заходів по збагаченню фауни і флори поступово стає надбанням наукової громадськості, різноманітних громадських природоохоронних організацій і товариств, багатьох ентузіастів, натуралістів-любителів. 

 У четвертому розділі “Основні тенденції розвитку екологічного руху в Україні та його протиріччя в 20-х – першій половині 80-х років ХХ ст. ” на основі численних архівних документів, матеріалів з архівів громадських організацій, періодичних видань досліджено процес становлення екологічного руху в 20 – 40-х рр., протиріччя його розвитку та основні тенденції в 50-х – першій половині 80-х років, простежено роль та конкретну участь багатьох громадських організацій і об’єднань у природоохоронній роботі. 

Показано, що процес зародження концепції охорони природи в Україні в першій половині ХХ ст. супроводжувався значними політичними і соціально-економічними труднощами. Припинення еволюційного розвитку капіталізму, революційний переворот у жовтні 1917 р. та більшовицька агресія проти УНР спричинили втрату можливостей незалежного державного розвитку, проведення національної природоохоронної політики. Руйнування споконвічних національних природоохоронних традицій призвело до закономірної ліквідації раціональних