Експериментальна методика формування культури мовлення першокласників

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним мовленням.

Проте естетичність мови найповніше виявляється у художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Тут вона досягається зоровою та слуховою образністю, емоційно-вольовою експресивністю лексики, барвами мовних засобів.

Про багатство і виразність індивідуального мовлення людини бажано судити, зважаючи на те, кому воно належить і в якій сфері реалізоване:

а) мовлення письменника, науковця, управлінця, робітника, селянина, педагога, учня, малюка тощо;

б) побутове мовлення, мова художнього, твору, офіційного листа, наукової статті;

в) чи ситуація є виграшною для мовця, чи може він у ній повністю виявити якість свого мовлення і можливості творчого використання.

Щоб досягти виразності й багатства власного мовлення, треба: 

- постійно збагачувати інтелект, удосконалювати мислення, не лінуватися думати;

- вважати одноманітність мовлення неестетичним, а бідність словника - ознакою поганого тону;

- постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфери професійного мовлення власного та споріднених фахів;

- виробити увагу до чужого бездоганного мовлення, аналізувати, чим воно досконале: багатством словника, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, умінням будувати фрази і текст, індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

- читати, якщо не постійно, то хоча б періодично, українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу з тим, щоб мати „на слуху” рівень розвитку сучасної української літературної мови;

- постійно бути уважним до власного мовлення і мовлення найближчих людей, колег, не розслаблюватися, дбати про природність, невимушеність мовлення;

- бути уважним до життя, до різноманіття його форм, барв, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві;

- сприймати мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника і помічника у суспільному житті;

- своє мовне вдосконалення розуміти як органічний стан і поширювати це розуміння серед колег, близьких людей, особливо серед дітей, школярів, юнацтва.

Мовна культура не постає на пустому місці, це постійна робота, спрямована на вдосконалення свого мовлення, розвиток інтелекту, на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу.

 

 

Під час підготовки до орфоепічної роботи, а також при її проведенні важливо забезпечити умови, що сприяли б ефективному навчанню першокласників орфоепії. Однією з найголовніших таких умов є: орфоепічно правильне мовлення вчителя і відповідний рівень мовленнєво-слухової культури учнів.

Загальноприйнятою є думка про те, що формування культури мовлення учнів залежить від культури мовлення вчителя. „Красивим, багатим і правильним мовлення буває в тих, хто в дошкільному і молодшому шкільному віці виховувався на кращих зразках мовлення ”, - підкреслює Л.П. Федоренко [75; 47].

Дійсно, у вчителя початкових класів є досить значні переваги в плані виховання орфоепічної грамотності учнів, бо по-перше, в очах молодшого школяра вчитель є незаперечним авторитетом, а це значить, що зразки літературного мовлення вчителя діти будуть засвоювати особливо ретельно. По-друге, особливість початкової школи полягає в тому, що всі предмети викладає один вчитель і йому легко дотримуватись орфоепічного режиму (за умови, якщо мовлення вчителя відповідає нормам літературної вимови), і, таким чином, формування орфоепічної грамотності молодших школярів може відбуватись значно успішніше, ніж в наступних ланках середньої школи.

Орфоепічно досконале мовлення вчителя забезпечує лексично багате, граматично правильне мовленнєве середовище, необхідне для засвоєння дітьми літературного мовлення. 

Мовленнєве середовище „діє” тільки там, де створена атмосфера боротьби за високу культуру мовлення. Така атмосфера створюється не закликами говорити правильно і не безкінечними виправляннями помилок учнів. Особливо небезпечно, на думку М.Р.Львова, перетворювати боротьбу за культуру мовлення „в дріб'язкове вишукування помилок. Молодші школярі часто вживають неправильні вирази, і надто часті і різкі зауваження можуть призвести до зворотного результату - в учня з'явиться недовіра до себе, він може „замовкнути” [43; 7]. Обставини, що виховують борців за культуру мовлення створюються, з одного боку, вчителем, який бездоганно володіє літературним мовленням, а з другого – самими учнями, максимально зацікавленими в підвищенні власної мовленнєвої культури.

Однією з проблем є схильність деяких вчителів початкових класів вимовляти слова так, як вони пишуться. Як правило, на уроках вчителі „орфографічно” вимовляють слова, зазначені програмою для засвоєння їх молодшими школярами. Зазвичай це виявляється при проведенні диктантів, особливо контрольних. Учителі знаходять виправлення і елементам „книжковості” в своєму мовленні: така вимова, на їх думку, допомагає учням, в подальшому навчанні мови, грамотно записувати слова, а дотримання орфоепічних норм може негативно вплинути на письмову грамотність учнів.

З цього приводу ще на початку ХХ ст. точились суперечки: одні вчені-методисти стверджували, що слід дотримуватись норм літературної вимови, інші, - що диктувати слід „орфографічно”, а були й ті, що йшли на компроміс, визнаючи за вчителем право під час проведення всіх видів диктантів, крім контрольних, вимовляти слова