Експериментальна методика формування культури мовлення першокласників

Живе слово вчителя як і раніше залишається основним засобом навчання в школі, тому саме вчителю належить право демонструвати перед учнями зразки орфоепічно грамотного мовлення. Повсякчас маючи перед собою зразок паралельної вимови, діти мимовільно починають його наслідувати, спонтанно засвоюючи орфоепічну норму. 

Відомо, яке велике значення має наслідування в формуванні звукової сторони мовлення учня. Опора на добре розвинену у молодших школярів здатність до імітації сприйнятих на слух зразків орфоепічно правильного мовлення вчителя обов'язкова при проведенні орфоепічної роботи в початкових класах. Однак важко погодитися з думкою, яка нерідко трапляється в методичній літературі, що засвоювання орфоепічних норм у початковому курсі навчання можливе лише шляхом імітації. Основною відмінністю літературного мовлення від звичайного є свідоме використання засобів мовлення. „І взагалі, культура мовлення починається там, де з'являється мовленнєве самоусвідомлення, це – коли люди не тільки говорять, але й задумуються над тим, як вони говорять, коли починають свідомо перевіряти підсвідоме мовленнєве чуття. Тільки тоді починаються цілеспрямовані пошуки і вибір, а в зв'язку з цим розвивається відчуття емоційного значення слова і стилю” [44; 11].

Свідома робота учня над звуковим оформленням свого мовлення дає кращі результати, ніж інтуїтивне оволодіння орфоепічними нормами в процесі наслідування. Сучасна методика початкового навчання української мови стверджує: „... пасивне сприйняття чужого мовлення саме по собі не сформує мовлення школяра; необхідна висока мовленнєва активність” [43; 8]. 

Активне, свідоме засвоєння учнями певних правил літературного мовлення в ході цілеспрямованої і систематичної орфоепічної роботи – єдиний можливий в умовах шкільного навчання, шлях до оволодіння орфоепією, який однак не тільки не виключає , а навпаки, вимагає (особливо на початковому етапі навчання) використання імітаційних здібностей дітей в процесі формування в них орфоепічних умінь. 

При навчанні літературної вимови важливо, щоб учні усвідомили різницю між правильним і не правильним, тому велику увагу слід звертати на формування в дітей поняття „правильна вимова” і „не правильна вимова”. Оскільки молодші школярі не завжди здатні самостійно визначити, яка вимова є правильною, літературною, а яка – не правильною, не літературною, то тут потрібна своєчасна консультація вчителя. Вчитель підводить дітей до розуміння причин виникнення мовленнєвих помилок, що, в свою чергу дозволить учням з більшою результативністю домагатися їх усунення. 

Обов'язковою умовою для навчання орфоепії є певний рівень фонетико-орфоепічної культури молодших школярів. Під фонетико-орфоепічним, тобто вимовно-слуховим мається на увазі уміння вслухатися в звуковий образ слова, в чужому чи власному мовленні, ділити слова на окремі звуки, (зіставляти) порівнювати звуки з буквами і, дотримуючись норм сучасної української орфоепії, чітко і зрозуміло вимовляти слова. 

Виховання вимовно-слухової культури передбачає роботу за двома основними напрямками: 

- вдосконалення акустично-артикуляційних вмінь учнів;

- формування в них правильних наукових уявлень про співвідношення звучання і написання в українській мові.

Початий у дошкільному віці розвиток слухового сприймання і мовленнєвого апарату дітей особливо активно продовжується в першому класі, в період навчання грамоти, а також під час засвоєння розділу „Звуки і букви”.

Важливим компонентом вимовно-слухової культури є наявність в учня правильних уявлень про співвідношення вимови і написання слів в українській мові. Вироблення точних уявлень про співвідношення звучання і написання спирається на диференціацію звука і букви в свідомості дитини.

Про різницю між звуками і буквами молодші школярі дізнаються вже з перших уроків навчання: звуки вимовляються і чуються, а букви пишуться і читаються. Хоч насправді, легко засвоюючи ці теоретичні відомості, діти постійно суперечать їм в своїй практичній діяльності, змішуючи звучання і написання. В різноманітних випадках ототожнювання „ображеними”, як правило, бувають звуки. Про „страх” перед звуком і про „поклоніння” перед буквою говориться вже не одне десятиліття, і тим самим визнається „живучість” даних явищ в шкільній практиці. Побороти страх перед звуками, зберігши при цьому повагу до букви, - завдання здійсненне, якщо до його вирішення підходити не формально, а з розумінням тої величезної ролі, яку відіграє різниця між звуком і буквою в оволодінні правильним мовленням.

Ототожнення понять „звук” і „буква” є шкідливим. Воно призводить до того, що діти відучуються слухати і чути живе мовлення, порівнювати його з написаним, що породжує як не літературну вимову, так і неграмотне письмо. 

Спостереження показують, що в молодших школярів (а нерідко і у вчителів!) не вироблене правильне уявлення про співвідношення звука і букви. Свідченням цього є різноманіття формулювань (недостатньо коректних, а найчастіше – неправильних), що розкривають назване співвідношення: „буква відповідає звукові”, „буква утворює звук”, „буква читається звуком”, „звук виражається на письмі буквою” та ін. Точно і правильно виражає характер співвідношення між звуком і буквою таке визначення: „буква позначає звук”, „звук на письмі позначається буквою”. В такому формулюванні відображений функціональний аспект букви: буква – це графічний знак, що є засобом для позначення на письмі звуків. Правильне розуміння даного формулювання відіграє далеко не останню роль в формуванні у дітей правильних уявлень про співвідношення звучання і написання.

Вміння диференціювати звуковий і буквений склад слова формується у молодших школярів перш