Філософя, її предмет і роль в суспільстві

У своїй критиці релігійних уявлень Епікур прагнув спиратися на факти, відкриті емпіричним природознавством, що зароджувалося. Зі сторінок його творів лунав пристрасний заклик до пізнання законів природи, до вивчення філософії як необхідної умови позбавлення від релігії і страху смерті, як засобу досягнення мудрого, радісного життя. Нехай ніхто, писав Епікур в листі до Менекея, не відкладає заняття філософією в юності і не втомлюється від неї в старості, бо вона необхідна і старцеві і юнаку: “першому – для того, щоб, старіючись, бути молодому благами внаслідок вдячного спогаду про минуле, а другому – для того, щоб бути одночасно і молодим і старим внаслідок відсутності страху перед майбутнім” . 

Значну роль в історії філософії зіграло етичне вчення Епікура, яке мало для свого часу передове, прогресивне значення. У основі епікурейської моралі лежить положення про те, що метою життя людини є насолода, задоволення. Ми “називаємо задоволення, – писав Епікур, – початком і кінцем щасливого життя. Його ми пізнали як перше благо, природжене нам; з нього починаємо ми всякий вибір і уникнення; до нього повертаємося ми, судячи внутрішнім почуттям, як мірилом, про всяке благо” . При цьому задоволення Епікур розумів не у вульгарному значенні, не як груба почуттєва насолода, а як свободу від тілесних страждань і душевних тривог. При виборі насолод він закликав до тверезих міркувань і розсудливості і говорив, що не можна жити приємно, не живучи розумно, етично і справедливо.

Нарівні з позитивними моментами вченню Епікура про мораль властива певна обмеженість, що полягає передусім в тому, що моральні норми він розглядав лише стосовно до окремого індивіда, без урахування їх історичного характеру і соціальної обумовленості.

 

На початку IV століття до н.е. в Греції виникла система об’єктивного ідеалізму IIлатона, що є найбільш розвиненою ідеалістичною філософією стародавнього світу. Платон (428-348 рр. до н.е.), ідеолог афінської рабовласницької аристократії, виступив з численними творами, в яких теоретично обгрунтовував ідеалістичний світогляд і переваги аристократичних форм рабовласницької держави перед демократичними. Узагальнюючи і розвиваючи ідеалістичні переконання своїх попередників, Платон вів систематичну боротьбу з матеріалістичною філософією, особливо з вченнями її головних представників-Геракліта і Демокріта.

Первинним Платон визнавав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих духовних сутностей, ідеї. Матеріальний же світ він вважав світом вторинним, похідним від світу ідей. Платон всіляко принижував матеріальний світ і прославляв світ ідей. Про всі почуттєві речі він говорив як про скороминущі тіні своїх вічних прообразів – ідей.

Згідно з філософією Платона, матеріальний світ складається з різних мінливих чуттєвих речей: мінералів, рослин, тваринних, людей, а також з предметів, що виробляються людьми. Окремі конкретні предмети, наприклад столи, створюються, руйнуються і відтворюються, тобто існують як частини матеріального світу внаслідок того, що в світі ідеї є причина їх буття – завжди собі рівна, вічна і незмінна ідея “стола взагалі”.

Аналогічно цьому в чуттєвому світі існує безліч прекрасних, що створюються людьми, творів живопису, скульптури і інших предметів мистецтва, які, вчив Платон, створюються, знищуються і відтворюються тому, що в світі ідеї є вічна ідея “прекрасного взагалі”, першопричина наявності всього прекрасного в чуттєвому світі. Конкретизуючи свою ідеалістичну схему світоустрою прикладами з області мистецтва, Платон стверджував, що будь-яка картина, наприклад картина із зображенням дерева, є копією з копії, оскільки дійсне дерево, з якого писав художник, являє собою копію існуючої в світі ідеї “дерева взагалі”.

Ідеї, створюючи, з точки зору філософії Платона, первинне і єдино істинне буття, насправді є не чим іншим, як загальними поняттями людини про речі чуттєвого світу, відірваними від цих речей і перетвореними в абсолют, в самостійних істот.

Філософія Платона, що вважає матеріальний світ повторним, скороминущим і незавершеним, а світ ідеї первинним, вічним і зразком досконалості, причиною існування чуттєвого світу, по своєму змісту впритул примикає до релігії. 

Характерною рисою філософії Платона, що свідчить про її відірваність від матеріальної дійсності і близькості до релігії, є також і те, що багато які питання, що розглядаються в ній, викладаються в формі міфів або підкріпляються посиланнями на міфи.

Створивши від початку до кінця штучну, придуману ідеалістичну картину світу, розірвавши єдиний матеріальний світ на дві частини – світ ідей і світ чуттєвих речей, Платон, природно, виявився не в силах дати однозначну відповідь на питання про зв’язок між вічними нерухомими ідеями і конкретними мінливими речами. Чуттєві речі Платон іноді розглядав як схожі з ідеями і що виникли внаслідок наслідування їм. У ряді ж висловлювань про ідеї він говорив, що вони  присутні в речах як загальне в окремому і т.д. Ці безплідні спроби Платона якось зв’язати ніби первинні ідеї і вторинні по відношенню до них чуттєві речі є наочною ілюстрацією неможливості проведення з позиції ідеалізму послідовного моністичного погляду на світ.

Безнадійно заплутавшись в розв’язанні питання про взаємовідношення матеріального і ідеального, визнавши ідеї першоосновою чуттєвих речей, Платон принизив значення і роль матерії – справжньої основи всього сущого – до другорядної, проміжної ланки між загальними ідеями і індивідуальними речами. “Матерія для Платона негативна категорія; якщо суще по істині,