Філософя, її предмет і роль в суспільстві

Арістотель призначав вічність руху в природі. Він стверджував, що рух не існує поза речами, а складає їх невід’ємну суть. В його творах зустрічаються окремі висловлювання про самовільні зміни індивідуальних конкретних речей і явищ, про їх переході із одного якісного стану в інший.

Крім досліджень загально філософських проблем Арістотель займався розробкою соціологічних питань. Як ідеолог класу рабовласників він зробив спробу дати розгорнуте обґрунтування вічності рабовласницького ладу, створив ідеалістичну теорію рабовласницької держави.

Розробляючи теорію держави, Арістотель виступив яскравим представником ідеології рабовласників. В кожній державі як суспільстві вільних людей зустрічаються люди багаті, середнього достатку і люди дуже бідіні. Найкращий державний лад буде в тому суспільстві, зазначав Арістотель, яке складається з людей, що володіють приватною власністю, а на чолі держави стоїть середніх можливостей рабовласник. Верховна влада в державі може бути в руках одного чи більшості. В зв’язку з цим Арістотель розрізняв три правильні форми держави рабовласницької диктатури: монархію як владу одного, аристократію як владу декількох і демократію як владу більшості. Сам же при цьому Арістотель виступав як прихильник демократії.

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало вмінням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізиа. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що я нічого не знаю”. Перший девіз був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах, другий приписується Сократу.

Мислитель не прагнув активної суспільної діяльності, вів життя філософа, проводячи час у філософських бесідах і суперечках, навчаючи філософії (плату за навчання не брав), не дбаючи про матеріальний добробут свій і своєї родини (ім’я його дружини Ксантіппи стало найменуванням для сварливих жінок, вічно незадоволених чоловіком). Сократ ніколи не записував своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому засвоєнню, в письменах думка помирає. Тому все, що знаємо про Сократа, відоме з чуток, від його учнів історика Ксенофонта й філософа Платона.

Сократ зробив спробу відновити загальне в людській суб’єктивності. Якщо софісти зупинилися на рівні чуттєвості, то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюється логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість.

Заслугою Сократа, Платона, Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення – сферу визначальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родової субординації. Сократ започаткував традицію теоретичного мислення, вищим здобутком якої у сфері давньогрецької науки стала геометрія Евкліда. Проголосивши предметом філософії сферу ідей, Сократ остаточно відіграв філософію від буденної свідомості, в полон якої вона час від часу потропляє в до сократівську епоху.

Сократ проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість – найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція) джерелом моральної досконалості людини. Він опирав моральні цінності на розум, через розум обґрунтовував їхню вічність і незмінність.

Обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед. Проте такий підхід ставив під сумнів святість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві норми втрачають свою беззастережність, коли піддаються критиці розуму. За це нібито руйнування традиційних норм афіняни засудили Сократа до страти, звинувативши його також у невизнанні богів, яких визнає місто, що він вводить нові божества і тим самим розбещує юнацтво. Сократ був засуджений до страти, хоч мав змогу втекти з Афін, відмовився від цього і випив у в’язниці келих з отрутою.

Як бачимо, у філософії Сократа трагічно і піднесено з’єдналися вчення і життя, світорозуміння та світоставлення. Сократ жив так само, як і мислив, і в цьому таємниця чарівності його особистості, що і сьогодні впливає на багатьої філософів світу.

 

Крім Стародавньої Греції високорозвиненою рабовласницькою державою в Європі був Стародавній Рим – країна, в якій класові протиріччя рабовласницького ладу досягли вищої міри розвитку, вилилися в численні запеклі битви між рабами і рабовласниками, плебеями і патриціями. У галузі філософії в Стародавньому Римі, як і в інших стародавніх рабовласницьких державах, йшла боротьба матеріалізму, який набув тут поширення головним чином в формі стародавньогрецької атомістики, з ідеалізмом. 

Стародавньогрецький атомістичний матеріалізм – найбільш зріла форма стародавнього матеріалізму, отримав свій подальший розвиток в Стародавньому Римі в I віці до н.е. у вченні римського філософа Тіта Лукреція Кара (біля 99-55 рр. до н.е.). Лукрецій, виразник ідеології і інтересів демократичних шарів римських рабовласників, є самим великим матеріалістом і атеїстом Стародавнього Риму. У викладеному ним у віршованій формі філософському труді – поемі “Про природу речей”