Філософя, її предмет і роль в суспільстві

Однак при всій обмеженості стародавньої ідеалістичної “діалектики” Платона в ній містяться і елементи, що зближують її з ідеалістичною діалектикою Гегеля. Історичо цінне в Платонівській “діалектиці” полягає в її вимозі точності визначення понять, в підкресленні значення загальних понять для пізнання, в розробці хоч і на помилковій, ідеалістичній основі активної, дійової сторони людського мислення.

Соціально-політичні переконання Платона знайшли своє найбільш яскраве вираження в його вченні про “ідеальну державу”. У цьому вченні Платон виступив як ворог рабовласницької демократії і ревний захисник класових інтересів рабовласників-аристократів. Викладаючи свою теорію “ідеальної держави”, Платон розділяв суспільство на три стани: 1) правителі-філософи, 2) вартові, або воїни, 3) землеробці і ремісники. Відповідно цієї схеми державна влада в “ідеальній державі” Платона належить аристократам, охорона панування аристократів здійснюється вартою (воїнами), а матеріальні блага, необхідні для держави, проводяться землеробцями і ремісниками. Подібна система суспільного устрою передбачала нещадну експлуатацію рабів, а також вільних бідняків з числа ремісників і землеробців з метою створення привілейованих умові життя для купки вибраних аристократів-рабовласників. Кажучи про платонівську “ідеальну державу”, Маркс охарактеризував її як “афінську ідеалізацію єгипетського кастового ладу…” .

 

З критикою вчення Платона в IV віці до н.е. виступив Арістотель (384-322 рр. до н.е.) – великий мислитель Стародавньої Греції, ідеолог рабовласників, що боровся за демократичну форму політичного панування.

Філософську освіту Арістотель здобув в Афінах, в школі Платона (Академії). Пізніше він заснував в Афінах свою філософську школу (Лікей). Період появи творів Арістотеля можна рахувати початком виділення філософії з єдиної, нерозчленової науки стародавнього світу і перетворенням її в особливу, самостійну науку, що досліджує проблеми про сутність світу, про співвідношення буття і свідомості. До головних філософських творів Арістотеля відносяться “Метафізика”, “Про душу”, “Аналітики” і “Категорії”.

Характерною рисою Арістотеля як філософа є колихання між матеріалізмом і ідеалізмом. З одного боку, він признавав існування бога як первинної по відношенню до природи духовної творчої сили, а з другого – критикував вчення Платона про ідеї як першопричину чуттєвих речей.

Арістотель признавав існування матеріального світу, природи як нескінченної сукупності чуттєво сприймаючих речей і явищ. Але на відміну від матеріалістів Стародавнього Світу Арістотель бачив суттєву різницю між поняттями матерії і поняттям природи. Природа – це сукупність речей і явищ, що являють собою конкретні види органічної єдності матерії і форми. Матеріює Арістотель рахував не конкретні речі і явища природи, а лише їх субстрат, основу, з якої вони утворюються. Матерія, за Арістотелем, являє собою те вічне, з чого виникають речі. Але матерія позбавлена всякої визначеності, всяких якостей. Матерія – начало пасивне, форма – начало активне, творче.

Арістотель не дійшов до розуміння природи як рухомої матерії. Допустивши існування безформенної матерії як можливості, Арістотель пішов шляхом ідеалізму, доказуючи, що форма є творчим началом, вона передує матерії в часі.

Коливання Арістотеля  між матеріалізмом і ідеалізмом виявились у вирішенні ним питань про свідомість (душу), матерію (тіло) і їх співвідношення. Арістотель критикував позиції Платона про вічність, безсмертя душі. Коли, говорив він, припиняється життя людини, зникає і її душа. Але Арістотель бачив в душі діюче, активне начало, вона є необхідним моментом у виникненні тіл і джерелом їх руху.

Еклектизм, коливання між матеріалізмом і ідеалізмом характерні для Арістотеля при розгляді проблем гносеології. Розробляючи свою теорію пізнання, він виходив із матеріалістичних основ про первинність предметів і явищ зовнішнього світу і вторинність знань людини. В той же час, стверджував Арістотель, відсутність знання про існуючі об’єкти ще не може слугувати основою для висновку про їх небуття.

Пізнання людини починається з відчуттів, з чуттєвого сприйняття, які виникають зовнішні предмети і явища. Чуттєве пізнання є початком пізнання, оскільки людина пізнає тільки одиничні індивідуальні предмети і явища. Чуттєвому пізнанню Арістотель метафізично протиставив розумове пізнання.

Особливо велику історичну цінність являють собою праці Арістотеля з питань логіки як науки про закони і форми мислення. Лише в творах Арістотеля логіка набрала необхідні для науки цільність і злагодженість. У тому вигляді, яку її надав Арістотель, логіка в основному дійшла і до нашого часу. Арістотель, таким чином, є родоначальником нині існуючої формальної логіки.

Поряд з дослідженям законів і форми мислення Арістотель зробив також предметом спеціального систематичного вивчення філософські категорії – основні найбільш загальні поняття про форми і відношення буття. Він виділив і проаналізував десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, дія і інші. В своїх дослідження Арістотель аналізував і інші категорії: можливість, дійсність, причинність, необхідність, форма і інші.

Особливо цінним у вченні Арістотеля про категорії є його прагненн не тільки розкрит зміст категорій, описати і класифікувати їх, але й розглядати категорії в русі, зв’язку і взаємозалежності.

Арістотель дав найбільш детальний розгляд в стародавньому світі окремих рис діалектики. В його творах повсюду зустрічаються