Філософя, її предмет і роль в суспільстві

IIриписавши атомам властивості відхилятися від  прямої лінії, Епікур змінив всю конструкцію світу атомів, показавши, що мимовільне відхилення не є щось зовнішнє для атомів, а є виявом їх суті. Якби атоми не відхилялися при падінні від прямої, то не було б ні зустрічей, ні зіткнень атомів, і природа не могла б створювати конкретні предмети і явища. Критикуючи тих істориків філософії, які бачили в змінах, внесених Епікуром у вчення Демокріта, і передусім в його визнанні відхилення атомів при русі від прямої лінії, як довільні фантазії, Маркс показав, що вони не зрозуміли дійсного значення цих змін як важливого внеску, сприяючого поступальному руху філософської думки. Своїм положенням про мимовільне відхилення атомів Епікур визнавав елемент випадкового в їх взаємодії і тим самим зробив крок уперед в порівнянні з Демокрітом, виступив проти фаталізму, що виходив з наявності в природі лише однієї необхідності.

Великою заслугою Епікура в історії філософії є також і те, що він на відміну від Демокріта, що вважав такі якості, як колір, запах, смак і т. п., суб’єктивні, визнавав об’єктивність цих якостей і вчив, що вони властиві самим тілам, що складаються з атомів.  Кожне тіло, по Епікуру, являє собою не просту суму атомів, а цілісність, що володіє певними якостями, що відрізняють його від інших тіл. Тільки з сукупності таких якостей, як колір, форма і т.п., говорив Епікур, складається постійна природа того або іншого тіла.

Послідовно матеріалістична, атомістична концепція Епікура особливо виразно виявляється в його характеристиці душі, тобто внутрішнього психічного світу людини, її відчуттів і переживань. Показуючи об’єктивний зміст відчуттів, Епікур обгрунтовував матеріальність душі. Душа, по Епікуру, так само, як і речі, складається з матеріальних атомів, але її атоми є більш грузькими і швидкими, чим атоми звичайних речей. Душа, говорив Епікур, – це тіло, розкидане по всьому організму і ще більш грузьке, ніж подих повітря. Вона нерозривно пов’язана з всім організмом і є головною внутрішньою причиною відчуттів. Позбавившись душі, людина перестає бути людиною, втрачає здатність відчувати і мислити. З розкладанням організму людини розсіюються і атоми його душі. Всякі твердження про не матеріальність душі, про її незалежність від організму і безсмертя Епікур називав маренням. Спроба Епікура розглядати душу як сукупність атомів являє собою наївну, але хорошу, матеріалістичну спробу. У ній виражена геніальна здогадка Епікура про нерозривний зв'язок духовного з матеріальним і вказані шляхи науці в її боротьбі з попівщиной.

У III віці до н.е., коли ще була відсутня можливість експериментального доказу зв’язку психічних явищ з їх матеріальною основою, Епікур висловив ряд матеріалістичних положень про джерело знань людини, про механізм і шляхи пізнання.

Слідуючи в своїй теорії пізнання за Демокрітом, Епікур виходив з того, що джерелом знань людини є чуттєве буття, зовнішні предмети і явища. Крім тіл, вчив Епікур, у Всесвіті існують також інші тіла, схожі з ними їх відбитки. Ці відбитки, образи тіл, відрізняються від самих тіл граничною легкістю і рухаються з величезною швидкістю, проникаючи через перешкоди, що зустрічаються на їх шляху. Відділившись від зовнішніх тіл, вони зберігають як послідовність, що спостерігається в русі тіл, так і порядок розташування їх частин. Проникаючи до органів чуття, ці відбитки породжують у людини відчуття, які викликають в її душі відповідні образи зовнішніх предметів і явищ. Людина, писав Епікур, чує, наприклад, тому, що звуки долинають від предмета, який звучить. Відбитки, образи предметів приносять в душу деякий зовнішній зміст і є, таким чином, вираженням зв’язку людини з об’єктивним світом. Завдяки пам’яті людина зберігає і нагромаджує приходячі із зовнішнього світу образи тіл і за допомогою мислення аналізує і узагальнює їх, створює поняття. Виділення загального, основного в чуттєвих образах, пізнання причинності в природі є за Епікуром головною задачею мислення.

Епікур висловлював безмежне, абсолютне довір’я до свідчення органів почуттів, систематично підкреслював достовірність відчуттів. Почуття, по Епікуру, дають людині правильні уявлення про контури і властивості тіл. Що ж до питання про істинність або помилковість узагальнень людини, її понять і думок, то це питання пов’язане вже з мисленням. Питання про істину і помилку взагалі не виникало б, говорив Епікур, якби в ході думок ми не придумували до образів тіл в нашій душі деякого додаткового змісту. Відступ від істини, помилка завжди є результатом придумування, яке зрештою спростовується. З істиною, стверджував Епікур, ми маємо справу тоді, коли наше уявлення виявляється відповідним предмету, з помилковою ж думкою, з помилкою – тоді, коли воно розходиться з предметом, не відповідає йому. Мірило істинності або помилки Епікур бачив, таким чином, у відповідності або невідповідності уявлень про предмет.

З філософії Епікура витікали висновки про те, що немає надчутливого світу і немає нічого надчутливого в єдиному матеріальному світі. Тому його філософія грала велику роль в боротьбі з релігією і забобонами як в Греції, так пізніше і в Римі. Сам Епікур, віддаючи данину