Формально-семантичні особливості композитів vn-структури у сучасній італійській мові

Активізація в романських мовах композитного словотворення може розглядатися як одна із складових частин іменного типу романської фрази, – субстантивного стилю, що є однією з романських універсалій. Субстантивний стиль, писав Ш. Баллі, виражається насамперед у транспонуванні дієслівних структур в іменні, в насиченості речення девербативами. Таким чином, правила породження іменних композитів з дієслівними базами нарівні з іншими засобами формування субстантивного стилю створюють тип романських текстів з обмеженим уживанням підрядних речень, із збільшенням частоти дієприкметників, віддієслівних іменників, герундіальних утворень у поверхневій структурі речення. Словотворення композитів стає невід’ємною частиною субстантивного стилю.

У 2-му розділі дисертації «Творення композитів як фрагмент лексичної морфології» розглядається специфіка словотвірного правила для опису композитів у світлі концепцій генеративної граматики (Хомський, Аронофф, Халле, Скалізе) та ономасіологічної теорії словотвору (Кубрякова, Докуліл, Фанселоу).

Лексика в її сучасному розумінні не є лише корпусом даного, а включає також правила, граматику. Іншими словами, в лексиці є своя граматика, і її треба відкрити. Кожна лексема є складним символом, утвореним на базі синтезу фонології і синтаксису (н е с и н т а г м а т и к и! – розр. наша). Відхід лексики від правил синтагматичного конструювання в напрямку до правил нелінійних структур є методологічним принципом моделювання словника в сучасному мовознавстві.

Проводячи аналогію між лексикою і синтаксисом, відзначимо, що лінгвістичні механізми, які діють у цих підсистемах, різні, отже, і правила їх опису також істотно відрізняються, як відрізняються самі одиниці та їх організація в цих підсистемах. Правила опису лексики, природно, характеризуються більшою кількістю обмежень, однак це не виключає того, що і в лексиці через правило можна прийти до відкриття прихованих, глибинних регулярностей. Теорія опису лексики в такому аспекті дістала назву лексичної морфології [Скалізе], яка включає: а) правила словотвору; б) правила словозміни; в) морфонологічні правила.

Правила словотвору дозволяють встановити всі можливі типи слів як простої, так і композитної будови, а також описати їх структуру, що становить досить складну проблему, оскільки правила в лексиці пов’язані з багатьма обмеженнями загального і часткового характеру.

Правила словотвору складаються з двох частин – формальної і семантичної, тобто мають модульну будову. У формальній частині описуються граматичні категорії елементів словотворчого акту, в семантичній – розкривається характер відношень між твірною базою і словотвірним формантом.

В обох модулях діють обмеження, властиві словотворчим системам багатьох мов: фонологічні, морфотактичні і семантичні. Експліцитний опис цих типів обмежень також повинен входити у словотвірне правило.

Порівняльне дослідження структури правил для опису породження простих афіксальних дериватів і правил для опису композитів входило в завдання дисертації. Будь-яке правило, яке застосовується як інструментарій для розкриття глибинної лінгвістичної сутності одиниць, повинно відображати специфіку цих одиниць. Словотворення композитів має свої особливості порівняно з афіксацією, що зумовлено природою цих слів. При визначенні складного слова слід мати на увазі кілька аспектів і, відповідно, кілька груп ознак, за якими складне слово виділяється з-поміж а) афіксальних дериватів, б) фразеологізмів і в) вільних синтаксичних сполук.

Складне слово має відмінну від афіксатів базу – це, як правило, синтаксична одиниця, яка в процесі деривації перетворюється на слово, універбується. Між синтаксичною базою і словом-композитом, природно, виникає дистанція: це вже дві різноструктурні одиниці з різними функціями в системі мови.

У семантиці вихідної бази і в композиті містяться різні передумови для різних стратегій уживання цих одиниць. “Складне слово і його аналітичний аналог по-різному членують ситуацію і відображають різне бачення мовцем тієї самої ситуації. Складне слово дозволяє уникнути конкретної референції до позначуваного об’єкта і задовольнитися вказівкою на клас таких об’єктів. ” [Кубрякова О. С. ]. Слово узагальнює, синтаксис членує, у них різні денотативно-прагматичні цілі і, відповідно, функції у мові.

Словотвірні правила опису композитів повинні виявити різні способи універбації синтаксичної конструкції, виявити при цьому типові обмеження на словотвірну операцію, що дасть змогу розкрити внутрішні механізми словоскладання.

Звичайно, не всі перетворення, здійснювані у твірній базі, можуть бути виражені словотвірним правилом. Так, у правилі неможливо формально відобразити референційні зміни, які відбуваються при трансформації вихідної синтаксичної конструкції у слово. Однак зважаючи на вагомість ознаки референційної спрямованості, відзначаємо, що при словотворенні композитів відбуваються насамперед ці зміни, в процесі яких повнозначні одиниці синтаксичної конструкції втрачають свою референційну самостійність і перетворюються на одиниці-ознаки.

Загальна структура словотвірного правила, яка містить формальний і семантичний модулі, а також певні обмеження, єдина і для афіксатів і для композитів. Однак при словотворенні простих і складних одиниць мови різною є питома вага цих модулів. Для афіксатів, на нашу думку, роль формальних чинників при утворенні похідного слова вагоміша, ніж для складних слів. В афіксатах ми маємо справу з морфемним швом, на якому, крім морфонологічних чергувань, можуть з’явитися явища інтерференції, усічення, інтерфіксації. Причому, як показують результати дериватологічних досліджень флективних мов, утворення різних типів афіксатів рідко “не обтяжене” явищами морфемного шва. [Соболєва П. А., Клименко Н. Ф. ].

При словотворенні композита субстанціальна форма вихідної бази, природно, змінюється. Насамперед у композиті зникають усі