Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони "Микола з житієм" (церква у с. Київка), "Ігоревська Богоматір" і "Максимівська Богоматір", виконані з великою мистецькою майстерністю. Обличчя святих зображені реалістично, м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці іконописні твори переконливо засвідчують високий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.

Значного розвитку досягло мистецтво іконопису на західноукраїнських землях у XІV–XVI ст. Якщо архітектура і скульптура доби Відродження в Україні є переважно результатом творчості іноземних майстрів або місцевих, які пройшли навчання в мистецьких центрах Європи і повністю сприйняли мистецьку мову Ренесансу, вкорінюючи її на українському грунті, то іконопис найбільше зберігав традиції Київської Русі. Але порівняно з іконописом давньоруського періоду він набуває тепер нових рис. Обличчя святих набувають більшої виразності, живості, рухи стають більш природними. До найдавніших ікон зазначеного періоду відносяться: „Печерська богородиця“ зі Свенського монастиря (кінець XIII ст.), «Богоматір Одигітрія”(XIVст.) з львівського домініканського собору, «Юрій Змієборець”із села Станилі біля Дрогобича та «Богородиця з дитиною” з Луцька, створення якої припадає на кінець XIV ст.

Видатним живописцем вважали Петра Ратенського із села Рати в Галичині. Особливо відома його ікона «Богоматір Петрівська”.

Наступний період відзначився діяльністю таких митців як Федусько із Самбора („Благовіщення“), майстер Дмитро („Різдво Марії“ та „Христос-Пантократор“).

З мистецькою творчістю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Творчість цих художників характерна високою професійною культурою, їхньою обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

На особливу увагу заслуговують іконостасні ансамблі з великою кількістю ікон на різноманітну тематику, що майже повністю збереглися до наших днів. Це П’ятницький та Успенський у Львові, а також Святодухівський у Рогатині.

Таким чином, за тривалий час розвитку іконописного малярства його еволюція проходила шляхом глибшого наповнення реальним змістом і тіснішого зв'язку з дійсністю, що робило традиційний образ–ікону виразницею високих гуманних ідеалів того часу і в свою чергу руйнувало іі канонічну основу задля реалістичного відображення життя.

 

 

У XIV – першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв'язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні на честь бойових подвигів князів і дружинників. Таким чином, відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум.

Виникнення дум пов’язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконували думи народні співці – кобзарі. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших – дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значеннч:вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби протии поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.. Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. Поряд з календарними піснями розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, виявилися риси, притаманні українській музиці.

До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, поставленими над складами і словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти намагалися знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом – і у Києві.

У письмовій фіксації музичних творів поступово усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам’яткою якої є “Супральський ірмолой”1593 р. У XVI – першій половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики: побутова пісня для триголосного ансамблю або хору (кант); сольна пісня зі супроводом; цехова інструментальна музика. Канти формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно–філософські, любовні та жартівливо–гумористичні.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих, що діяли у Львові, Кам'янці–Подільську, а також на Волині. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, на Прикарпатті – трембіта. Найпопулярнішими танцями були «козачок”, “метелиця”, “веснянка”.

Наприкінці XVI ст. істотно розширилася сфера театрального мистецтва. Витоки українського театру беруть початок від народних ігор Київської Русі, де часто використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виник шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI – на початку першої половини XVII ст. почав використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної та великодньої тематики. Розпочинається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом.