Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

У першому десятилітті XVII ст. в Україні започаткувалася українська побутова драма. До цього жанру належить унікальне видання віршованої „Трагедії руської“ невідомого автора. Зміст твору дуже близький до зразків української народно-поетичної творчості.

Здобутки духовної культури українського народу початку XIV – першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, а й світової культури. У добу першого національного відродження (остання чверть XVI – перша половина ХVІІст.) в Україні „так сильно, хоч і не надовго заблисло блиском і політичної мислі, і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на грунті народнім витворилися певні інтелігентські верстви і, сполучивши у своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності, дали і в сфері артистичної творчості цікаві взірці сеї сполуки старої традиції з новими впливами“ (М.Грушевський).

 

 

 

 

У другій половині ХVІІ–ХVІІІ століттях українська культура розвивалася в умовах національно-визвольної боротьби та чужоземного поневолення. Започатковані раніше процеси формування національної культури і духовності супроводжувалися численними руйнаціями і війнами. Перебуваючи у складі Росії, Речі Посполитої, Туреччини та інших держав, зазнаючи різних дискримінаційних заборон і обмежень, народний геній продовжував творити зразки високої матеріальної і духовної культури, роблячи тим самим свій внесок у вітчизняну і світову цивілізацію. Відбувалася культурна інтеграція різних регіонів, зміцнювалася національна самосвідомість.

Освіта. Документи засвідчують достатньо високий рівень поширення освіти і наукових знань в українських землях у зазначений період. Тут діяли братські (близько 30), церковні і монастирські школи, колегіуми та академії. Арабський мандрівник та архідиякон Павло Халебський, який відвідав козацьку Україну у 1654 і 1657 рр., із здивуванням писав, що всі козаки, за невеликим винятком, навіть більшість їх дружин і дочок, вміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи, а дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти.

Значного поширення набули церковнопарафіяльні школи; за деякими даними наприкінці ХVІІ ст. їх число перевищувало 2 тис. Початкові братські і громадські школи були справді народними, через них у широкі народні маси проникали елементи книжкової освіти.

У 1730–1740-х рр. у Лівобережній Україні (Гетьманщині) у 7 з 10 полків налічувалося 866 шкіл, а у Слобідській – 129. Майже кожне українське село мало школу; одна школа припадала на 700-1000 чол. Школи були у містах і містечках, а також на Запорізькій Січі. У Чернігові (з 1700 р.), у Харкові (з 1726 р.) та у Переяславі (з 1738 р.) діяли колегіуми. З 1765 р. в Харкові діяли класи природничо-інженерного профілю, підпорядковані не духовному, а цивільному відомству.

Характерною ознакою українських шкіл були їх демократизм і всестановість: тут навчалися діти старшини, козаків і духовенства, міщан і селян. У 1760-х рр. у Гетьманщині козацька старшина виступила з ініціативою запровадити обов’язкову освіту. Водночас прохання гетьмана К.Розумовського про відкриття у Києві чи Батурині університету було російським самодержавством відкинуто.

На Правобережній Україні та у західноукраїнських землях діяла ціла мережа єзуїтських та уніатських колегій, шкіл і друкарень (Львів, Перемишль, Кам’янець, Вінниця, Бар, Умань, Луцьк, Почаїв та ін.). За Львівським колегіумом польський король у 1661 р. визнав права академії. Після скасування у 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до уніатів-василіан (Володимир, Бар, Умань, Мільча, Білосток, Сатанів, Лаврів, Замостя та ін.). У деяких з них викладали курси філософії.

Києво-Могилянська академія та розвиток наукових знань. Після Острозької академії найвизначнішим центром освіти і науки стала Київська колегія (з 1701 р. – академія), заснована митрополитом Петром Могилою у 1632 р. на основі об’єднання братської і лаврської шкіл. Тут викладали у різні роки Л.Баранович, І.Галятовський, І.Ґізель, Г.Кониський, І.Полетика, Ф.Прокопович, К.Сакович, М.Смотрицький, С.Яворський та інші – люди європейської освіти та культури. Сюди направляють своїх дітей на навчання відомі українські родини Лизогубі, Ґалаганів, Марковичів, Тарновських, Горленків, Безбородьків, Лазаревських, Ханенків, Кулябок, Полетик – майже уся православна аристократія і козацька старшина. Тут навчалися майбутні українські гетьмани Ю.Хмельницький, І.Виговський, П.Тетеря, І.Брюховецький, П.Дорошенко, І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик, І.Скоропадський, П.Полуботок, Д.Апостол та ін., С.Палій та його діти, дипломат С.Мужиловський, більшість полковників і генеральних старшин.

Але основний контингент академії складали не діти знаті, а вихідці із сімей козаків, міщан, духовенства і навіть селян. Навчалося і чимало іноземців – з Білорусії, Болгарії, Молдавії, Росії, балканських країн