Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Важливе місце поряд з перекладами належить власним творам членів ученого гуртка. Серед них – передмови, присвяти, епіграми, адресовані як широкому загалу, так і меценатам. Панегірики й епіграми засвідчили відродження античних жанрів, стали засобом затвердження цінності людської особистості, гідності людини, що притаманне добі Ренесансу. Панегірики прославляли Єлисія Плетенецького, Петра Могилу та інших діячів.

Подією в культурному житті України можна вважати видрукуваний 1627 р. "Лексикон славенорусскій і імен толкованіє" Памви Беринди.

Особливо розквітнув осередок Лаври в часи урядування Петра Могили (1627–1646 рр.). Він запровадив друкування книг не лише кириличних, а й польських, латинських. Орієнтуючись на високоосвічену церковну ієрархію, яку настирливо виховував, Петро Могила намагався підвищити роль церкви в суспільному житті, а шлях до цього вбачав у визнанні досягнень людського розуму й науки. Благочестя невігласів не має ціни, тому він орієнтував сучасників на вивчення, осмислення та засвоєння західноєвропейської науки — передової на той час, – а також практики Католицької церкви, збагаченої досвідом Реформації. П.Могилу його сучасники звинувачували у спробі латинізувати українську культуру, зокрема після того, коли він, об'єднавши школу Київського братства і Лаврського осередку, створив першу в східнослов'янському світі Київську колегію – школу вищого зразка, подібну до західноєвропейських університетів (1632 р.).

П.Могила мріяв про міцну українську державу, якою управляв би освічений християнський володар, здійснював заходи на створення київського патріархату.

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св. Миколая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. – після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р. У відповідь на засилля єзуїтських колегій, на католицьку пропаганду вищості латинського обряду й верховенства Папи Римського у християнській церкві братські громади взяли на себе відповідальність за стан Православної церкви, а також традиції української культури. Внаслідок політики католицької Речі Посполитої, через брак належної освіти ієрархії та через симонію – продаж високих посад у церкві часто непридатним до служіння людям, православна церква втратила роль оберегу традицій культури. Ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і селян – ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім своєї культури. Так, окремі організації зливаються у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменує розвиток української культури у другій половині XVI – першій третині XVII ст.

В умовах відсутності власної держави братські громади – складові потужного, масового культурно-освітнього руху – можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян – організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу – для немічних і самотніх були шпиталі, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади – на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.

В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Збереглися статути і братських громад, і особливо братських шкіл, які вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Львівське братство, зокрема, було вельми активним – воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові.

Запрошені з Італії будівничі надали ансамблю (1580–1637 рр.), що складався з каплиці, дзвіниці й храму, виразно ренесансного вигляду. Це символізувало утвердження національної самобутності української громади на своїй землі. На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства.

З ініціативи братств створюються школи у Львові, Ярославлі, Перемишлі, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Кременці, Києві та інших містах. Ці школи навчали не тільки грамоті учнів, а й протистояли католицьким школам, які були знаряддям духовного закабалення українського народу, знаряддям її наступу на українську культуру. Братські школи були загальнодоступними, в них навчались діти міщан, козаків, духовенства, дрібної шляхти; на кошти братств навчались діти бідняків і сироти. У цих навчальних закладах середнього типу виачались тогочасна українська і грецька мови, а також латинська, що була, поряд з польською, мовою державних установ; проте викладання велось старослов’янською мовою.

Педагогічні принципи братських шкіл грунтувалися на гуманістичних ідеях. Водночас з відкриттям школи у Львові 1586 р. був створений Статут «Порядок шкільний” – один з найстарших європейських шкільних статутів. Цей Статут, який було покладено в основу діяльності усіх братських шкіл, проголошував цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства.

Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі – Йов Борецький, Памва Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський,