Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Юрій Дрогобич (справжнє прізвище – Котермак, псевдонім взяв за назвою рідного міста) навчався у Краківському та Болонському університетах. В останньому отримав ступінь доктора філософії, а також медицини. Викладав математику, астрономію, а у 1481–1482 рр. був ректором Болонського університету. У 1483 р. у Римі була опублікована його книга “Прогностична оцінка поточного 1483року”. Це була взагалі перша друкована книга українського автора. У ній здійснено астрологічний прогноз і подано багато відомостей з астрономії, географії (наприклад, тут вперше вказано географічні координати Львова, Дрогобича та деяких інших міст України), метеорології. Юрій Дрогобич надавав матеріальну допомогу українським студентам. Також завдяки його підтримці Швайпольт Фіоль у 1491 р. у Кракові видав перші в світі книги кириличним шрифтом.

Надзвичайно яскравою постаттю був Станіслав Оріховський-Роксолан – оратор, публіцист, історик, філософ. У численних творах він розглядав проблеми ролі церкви в суспільстві, війни і миру, виховання, освіти, відносин володаря і народу, суспільного блага, вирішуючи їх з позицій гуманізму. Широкий розголос в Європі мав його твір „Про турецьку загрозу“, що зіграв певну роль у створенні антитурецької коаліції держав. Частина ораторських творів та листів друкувалася в збірниках зразків прози в Італії. Оріховський з гордістю підкреслював своє русинське (українське) походження. До свого прізвища він додав ім’я Роксолан, підкреслюючи цим свою національну приналежність. В історичних творах Оріховський доводив давність культурних традицій українського народу.

До плеяди гуманістів належить також поет і політичний діяч Йосип Верещинський (1532–1598), який народився на Холмщині, був київським католицьким єпископом. Він створив проект лицарської школи на Задніпров'ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (1558–1629), який звертався у своїх віршах до українського фольклору. У своїх „селянках“ він не тільки оспівував красу української природи та вроду українських дівчат, але й писав про жорстоке пригнічення селян.

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV–XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно–освітні діячі, сюди охоче навідувались, вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами, головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактам із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з'явилися наукові осередки, справжні культурно–освітні центри зі школами, друкарнями, гуртками учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, навчальні, а й навчали молодь.

Принагідно зауважимо, що поступово почали з’являтися переклади Святого Письма слов'яно–руською мовою: Пересопницьке Євангеліє (1556–1561 рр.), Псалми Давида (1582 р.), а також знаменита на весь світ Острозька Біблія (1581 р.). Переклади та масові розповсюдження Святого Письма мовою, доступною широким колам освічених людей, прокладали шлях до розуміння священних текстів, знайомили читачів із засадами первісного християнства, сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму.

 

 

В умовах, коли Люблінська унія 1569 р. призвела до погіршення становища православної церкви в Україні (бо католицька верхівка не була зацікавлена в розвитку освіти православного населення взагалі, а духовенства особливо), турботу про освіту та збереження культурних традицій взяло на себе маєтне міщанство. Утиски православного населення, його безправне становище у Речі Посполитій призвели до масового переходу в католицизм української шляхти і магнатів, що були економічною опорою церкви як оберегу культури. Наймогутніші аристократичні роди спокушалися королівськими привілеями, а інші (Немиричі, Чапличі-Шпановські, Вишоваті) створили протестантські громади. Православними залишилися кілька родів, і саме вони взяли під свою опіку розвиток української культури. Волинський воєвода Олександр Чарторийський, житомирський староста Іван Вишневецький, брацлавський воєвода Роман Сангушко та князь Костянтин Острозький відчули, що саме тепер, коли внаслідок Люблінської унії українські землі опинилися в межах однієї держави Речі Посполитої, виявилася нагода заявити про окремий народ, що має свою мову, релігію, традиції культури. Під тиском католицької пропаганди, яка устами полеміста Петра Скарги ("Про єдність божої церкви під одним пастирем", 1577 р.) зневажала слов'янську мову і візантійську церковну традицію, українська громадськість активно мобілізувала зусилля на утвердження своєї самобутності, щоб не загубитися у вирі тих віянь, якими загрожували контакти з Європою.

Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку. До вченого гуртка, заснованого 1576 р. князем Костянтином Острозьким, входили люди різного походження – греки, поляки, білоруси. Тут працювали відомі іноземні вчені Кирило Лукаріс, Ян Лятос, Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез, а також українські діячі – Герасим і Мелетій Смотрицькі, Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Дем'ян Наливайко. До осередку, крім ученого гуртка, належала колегія — перша спроба створення школи вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров.

Із діяльністю Острозького осередку пов'язаний важливий етап у розвитку