Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Продовженням «Повісті» є Київський літопис, який висвітлює події з 1111 р. до 1200 р.

Найвидатнішою пам’яткою літописання ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, який охоплює події 1204–1289 рр.

Серед оригінальної літератури ХІ ст. варто назвати твір митрополита Іларіона „Слово про Закон і Благодать“, праці Феодосія Печерського – «Поученіє братії», «Студитський устав». Заслуговують на увагу „Ізборники“ 1073 і 1076 рр., „Повчання“ (1117 р.) Володимира Мономаха, „Слово о полку Ігоревім“ (1187) та ін.

Отримують популярність твори античних науковців – Платона, Аристотеля та ін., зростають юридичні знання (збірники законів „Руська правда“ Ярослава Мудрого та „Правда Ярославичів“). Поширеними були математичні, астрологічні, медичні школи (лікарі Агапій, Пімен). Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат „Мазі“. Знаним на руських землях було і хірургічне лікування.

 

 

Прийняття християнства сприяло розвитку нового мистецтва: будівництво християнських храмів, монументальний живопис – фрески та мозаїки, станковий живопис – ікони, книжкова мініатюра. Русичі не тільки оволоділи цими видами творчості а й розвинули їх, створивши самобутнє обличчя мистецтва Київської Русі.

Протягом сторіч у східних слов’ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час головним будівельним матеріалом використовувалась деревина. З утворенням ранньофеодальної держави в Києві та інших містах формується певний тип забудови, що складався з трьох частин: «дитинець», де жили князь і знать, «окольний град», в якому мешкала значна частина городян, та «посад», місце проживання ремісників і торгівців. Більшість споруд у слов’янських «градах» споруджувалися зі зрубів-колод, укладених в чотирикутні вівця. Зі зрубів будувалися і прості хати і 2-х та 3-х поверхові тереми.

Композиція руського міста мала мальовничий вигляд. Існували певні правила забудови, завдяки чому середньовічні руські міста не були такими скупченими, як міста Візантії і Західної Європи того часу.

Русичі велику увагу приділяли і оборонному будівництву, про що свідчить фортеця Тустань (Львівщина), будівництво якої розпочалося в ІХ ст.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: у 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. До наших днів зберігається її підмурівок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди – напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов'я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення – концентрувати духовну енергію людей у «молитовне горіння» та направляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори – золотистий і зелений – вважалися у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посвячення на князівський і на митрополичий престол, прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторював константинопольський, але являв собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестовокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.