Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерського монастиря (лаври). Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На межі XI–XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений Золотоверхий Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох та був зруйнований більшовиками у 1930-х рр. Незалежна Україна відновила свою святиню. Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в ХІІ–ХІІІ століттях, в епоху дроблення Русі на окремі князівства. Так, у Галичі було побудовано третій за величиною після Десятинної церкви і Київської Софії Успенський собор. Його будівництво здійснювалось за Ярослава Осмомисла.

Роздробленість об'єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині – на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі – на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.

Найкраще архітектура XI–XIII століття збереглася у «стольному граді» Сіверської землі – Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував «сходинкові» арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду – кам'яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони «немовби ширяли у повітрі».

Окремо потрібно сказати про архітектуру Галицько-Волинського князівства. Тут з’являються місцеві архітектурні школи – волинська і галицька. Під впливом романського стилю Західної Європи формується своя техніка будівництва, використовуються нові будівельні матеріали (тесаний камінь, вапняковий розчин з домішкою вугілля і золи). В оздобленні популярним стає «римське скло» (вітражі).

Жанрами монументального живопису Київської Русі були мозаїка і фрески. Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі, архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки і фрески виконані за єдиним задумом і у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. До наших днів збереглось 260 кв. м мозаїк. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри вдавлювали мозаїчне скло в сиру поверхню штукатурки під різними кутами. У середині головної бані храму, що символізує небо зображено величну напівпостать Христа-Вседержителя в оточені архангелів. У вівтарі знаходиться знаменита мозаїка – Богоматір Оранта. Це найбільша за розміром фігура у всьому давньоруському мистецтві.

Мозаїки прикрашали також Михайлівський Золотоверхий собор, Успенську церкву Києво-Печерської лаври, яку створив Алімпій.

Фресковий живопис – розпис водяними фарбами по сирій штукатурці – був найпоширенішим видом монументального мистецтва Русі. Фрески збереглися у храмах Києва і Чернігова. У Київській Софії майже три тисячі квадратних метрів фресок ХІ ст. розписи читаються як книга і складаються у три цикли: біблійні сюжети і життя святих і світська тематика із зображенням сім’ї Ярослава Мудрого.

Важливе місце у мистецтві Київської Русі займає іконопис, що живе і розвивається уже понад тисячу років. Без нього не можливо уявити українське образотворче мистецтво. Проте ікона – це не просто картина. Це предмет релігійного культу, перед яким віруюча людина молиться Ісусу Христу, Богоматері. Ікона – своєрідний місток, за допомогою якого здійснюється зв’язок між світом земним, фізичним і духовним. Ікони малювалися на дошках. Дошку вкривали ґрунтовкою, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яїчному жовтку.

Перші ікони до Києва потрапили з Візантії. Серед них ікона Холмської Богоматері, що тепер знаходиться у Луцьку, та чудотворний образ Вишгородської (Володимирської) Богоматері „Ніжність“, що тепер у Москві.

Згодом в ХІ ст. започатковується власне київське іконописання. Ініціатором створення Київської школи був митрополит Іларіон. У соборі Святої Софії та у Печерському монастирі працював Алімпій. Йому приписують ікону Богородиці Оранти, відому під назвами «Знамення» та «Велика Панагія». Вважають, що її замовив авторові Володимир Мономах. На жаль, вона зберігається не у Києві, а у Москві. Серед ікон київської школи ХІІ-ХІІІ ст. є «Ангел – золоте волосся», «Спас Нерукотворний», «Успіня Богородиці», «Дмитро Солунський», «Святий Микола» тощо.

Особливим видом мистецтва Русі була книжкова мініатюра. Це невід’ємна складова мистецтва рукописної книги: написання тексту, художнього оформлення, виготовлення оправи. Мініатюра – це ілюстрація до книги.