Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Успішно в країні розвивалося декоративно-ужиткове мистецтво. Його особливістю було співіснування елементів язичницької та християнської ідеології. Надзвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла. Виготовлялось безліч предметів – від ґудзиків до дзвонів. Прикладами художнього литва є мідний хорос, знайдений на Подолі у Києві. Набуло поширення кування та карбування міді, срібла, золота. До бронзових та залізних виробів застосовували інкрустацію золотом і сріблом. Майстри володіли технікою емалей, склоробства, майолікової кераміки. Поширеною була різьба по дереву і кості.

 

 

Важливе місце в духовному житті русичів займала народна творчість і музична культура. Провідним осередком культури Київської Русі був Києво-Печерський монастир. Він став центром розвитку різноманітних напрямків культури, в тому числі і хорового співу.

За княжої доби відбувається відокремлення народної професійної культури. Почали відрізнятися культура низів і культура князів.

Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існували обрядові пісні, легенди, загадки, заклинання, епічні і ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства до нас дійшли легенди, перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, казки, колядки. Водночас виник новий фольклорний жанр – билини, в яких прославляли захисників руських земель. Цей різновид героїчного епосу стає провідним у народній творчості Київської держави. Їх співали під акомпанемент гусел. Найдавнішими, найбільшими за обсягом і найвартіснішими вважаються билини Київського або Володимирового циклу. Оповіді в них пов’язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром Красним Сонечком.

До скарбниці народної музичної культури входили і танці. Про це свідчить мініатюра, на якій зображена танцювальна сцена. На чаші ХІІ ст. з Чернігова зображено жінку, яка танцює під музику гусляра.

Церква намагалася позбутися язичницьких вірувань, але зробити це було дуже важко. Поступово старе і нове об’єднується, утворюючи релігійний дуалізм. Наприклад, стали збігатися в часі звичаї зустрічати весну з Великоднем, русальні обряди з християнською Трійцею, свято Купала – з днем Івана Хрестителя тощо.

Церква активно переслідувала скоморохів (веселих людей) – це перші професійні актори, музиканти, танцюристи. Вони виступали як перед народом так і перед знаттю. В їхньому мистецтві інтегрувалися особливості давнього обрядового театру з деякими рисами княжого театру.

Про високий рівень музичної культури свідчать твори давньоруської літератури, графічні сюжети книжкових мініатюр, фрески тощо. Імена співців Митуси та Ора згадуються і Іпатіївському літописі, а ім’я легендарного Бояна в «Слові о полку Ігоревім». Він виконував пісні в супроводі гуслів. Використовувалися смичкові інструменти – ребек, лютні.

Під час військових походів воїнів супроводжував оркестр, так звана ратна музика. Серед інструментів варто назвати духові – труби, роги, сурми, дудки, окарини, кувички; духові язичкові – волинки або жалейки; ударні – бубни, тарілки, дзвіночки.

Упродовж довгого часу як в церковних богослужіннях так і в фольклорі існували язичницькі та християнські обряди. Запозичені з Візантії церковні піснеспіви впроваджували запрошені до Києва грецькі та болгарські співаки-доместики. Як свідчать джерела кінця ХІ ст. ці співаки проживали поруч з Десятинною церквою. Але найбільш активно домествений спів культивувався у Києво-Печерській лаврі. Імена деяких хористів з цього колективу дійшли до нашого часу. Серед них Стефан – учень Феодосія Печерського. Згодом церковний домествений спів став використовуватися по всіх руських землях, враховуючи місцеві фольклорні народні традиції. Співаки засвоювали мелодії «з голосу» і відтворювали з пам’яті, що привело до створення акапельного церковного співу без інструментального супроводу.

Особливим авторитетом в Київській Русі користувалася музика дзвонів, яка супроводжувала свята, збирала людей на віче.

Підсумовуючи зазначимо, що із запровадженням християнства на Русі відбулися значні зрушення у культурному житті східних слов’ян. За досить короткий час давньоруська культура досягла високого рівня, посівши помітне місце у колі середньовічних культур світу.

 

 

 

 

У європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV – середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом.

В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV – XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених – вихідців із українських земель – Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксолана та ін. Вони вивчали латинську мову, вчилися у європейських університетах і збагатили ренесансну культуру творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі. Гідність людини гуманісти розуміли