Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

З ХVІІІ ст. відомі знамениті козацькі літописи Самовидця (автором вважають Романа Ракушку-Романовського, який описує події в з 1648 по 1702 р.), Григорія Грабянки, що розповідає про події від давніх часів до 1709 р. та Самійла Величка. Останній складається з двох частин та охоплює період від початку Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і до 1700 року. Рукопис, писаний книжною українською мовою, містив десять портретів гетьманів, багато документів та поетичних текстів.

Оригінальні козацькі літописи, а також вже згадані Пакти і Конституція П.Орлика, „Історія Русів“ та ін., становлять цінне надбання української суспільно-політичної думки ХVІІІ ст. Їх автори, представники козацької старшини, відстоювали національну гідність українців, законне право на самоствердження у колі інших народів.

Серед подібних праць можна згадати „Краткое описание о козацком малороссийском народе і о военных его делах“ Петра Симоновського (1765 р.), одного з кращих представників військових канцеляристів, який після закінчення Києво-Могилянської академії продовжував навчання у західноєвропейських університетах Кенігсберга, Галле, Лейпцига, Парижа, а, повернувшись в Україну, служив у Генеральній військовій канцелярії, був сотником, земським суддею.

Інший випускник Київської академії, письменник та історик Василь Рубан, що навчався у Московському університеті та був секретарем князя Г.Потьомкіна, видав низку творів з історії, географії і статистики України: „Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію“ (1773 р.), „Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 р.“ (1777 р.) та ін. Він же видав „Записки“ В.Григоровича-Барського (1778 р.).

Ширилася історико-мемуарна література (щоденники П.Орлика, М.Ханенка, Я.Марковича, П.Апостола, І.Тимковського, М.Коржа та ін.). Цінним історичним джерелом є приватне листування Г.Полетики та ін. У читацькому середовищі історичні збірники мали помітну перевагу над літературними.

 

 

Незвичайну співучість і музикальність українського народу відзначають численні документи і перекази. Наприклад, уже згадуваний Павло Халебський писав, що козаки гаряче люблять співи, ніжні і солодкі мелодії, а їх спів радує душу і лікує від смутку, тому що він приємний, йде від серця і виконується ніби з єдиних вуст.

У козацькій Україні утвердився багатоголосний т. зв. партесний (поліфонно-гармонійний) спів. Його теоретиком у ХVІІ ст. був уродженець Києва композитор Микола Дилецький, який навчався у Вільні й Варшаві, працював регентом царської співочої капели та створив чимало церковних композицій. Він першим ввів до церковної музики народні мелодії та видав перший і на довший період єдиний у Східній Європі посібник по теорії музики і композиції („Грамматика пенія мусикійскаго“, 1677).

У західноукраїнських землях значної популярності набули рукописні „кантички“ (співаники) та „ірмологіони“ (збірники святкових співів, записаних знаками київської квадратної нотації). Львівські ірмологіони 1700 і 1709 рр. стали першими у кириличному книгодрукуванні нотними виданнями, вони у значній мірі сприяли подальшому поширенню нотної писемності.

Партесний або київський спів швидко став модним у Москві і Петербурзі. У царських і придворних капелах можна було зустріти багато українських співаків і музикантів. Наприклад, у 1760-х рр. половину хористів царської капели складали українці.

У 1737 р. для підготовки придворних хористів і музикантів була відкрита музична школа у Глухові.

Значного розвитку набула вокальна, хорова, інструментальна музика. Виконувалися вокальні концерти на 4, 8 і навіть 12 голосів. Відомо, що репертуар оркестру й оперного театру К.Розумовського складався переважно з творів західноєвропейських авторів.

Хорові твори Артемія Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського стали окрасою тогочасної музичної культури. Вони поєднували традиції східнослов’янської релігійної музики і народної пісенності з високим професіоналізмом і витонченістю. На жаль, доля видатних композиторів М.Березовського (1745–1777) та А.Веделя (1767–1808) закінчилася у Росії трагічно.

У театральному мистецтві неабияка роль належала учням і студентам. Разом із викладачами та мандрівними дяками вони творили шкільні і мандрівні театри з різноманітною тематикою вистав. У перервах виконувалися інтермедії – веселі сценки із життя простого люду. Найдавніша українська драма відома з 1674 р. („Про Олексія, чоловіка Божого“). З останньої чверті ХVІІ ст. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

У 1705 р. у Києві була здійснена постановка першої історичної драми Ф.Прокоповича „Володимир“. З 1728 р. дійшла до нас шкільна драма невідомого автора „Милость Божія...“, присвячена 80-річчю від початку Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

Широкого поширення набув вертеп – ляльковий театр, вистави якого відбувалися у спеціальній скриньці, своєрідній двоярусній сцені.

Відомими в Україні були також приватні театри (Д.Трощинського на Полтавщині, Д.Ширая на Чернігівщині та ін.), у яких грали чимало талановитих акторів. У Глухові, Кременчуці, Києві, Харкові та інших містах діяли аматорські групи.

 

 

Архітектура та будівництво. У козацьку добу в Україні витворився своєрідний стиль, що постав із поєднання у попередні періоди тринавних церков із західноєвропейською базилікою і пізніше через Ренесанс розвинувся в бароко. На основі давніх традицій розвивалося кам’яне і дерев’яне