Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Разом з тим, на Слобожанщині та Лівобережжі гуртувалося чимало прихильників збереження автономних прав козацько-гетьманського урядування – Григорій і Василь Полетики, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Андріян Чепа, Василь Чарниш, Федір Туманський та ін., які започаткували добу національного відродження у Наддніпрянській Україні. Вони називали себе патріотами рідного краю і з великою наснагою працювали для слави і добра козацької батьківщини. Так, Василь Капніст на знак протесту проти поневолення і закріпачення України написав у 1783 р. Оду на рабство, а у 1791 р. здійснив таємну місію до Берліна з метою ведення таємних переговорів із пруським урядом щодо захисту українців від “московської тиранії”.

Іван Котляревський вславився знаменитою “Енеїдою” (1798 р.), що започаткувала нову українську літературу; у 1812 р. він брав активну участь у відновленні в Україні кінних козацьких полків, згодом був директором Полтавського театру.

Наприкінці ХVІІІ ст. у Новгороді-Сіверському виник гурток українських автономістів. Саме звідси вийшла знаменита “Історія Русів” – найвизначніша пам’ятка українського автономістського руху. Спочатку вона поширювалася у рукописних варіантах, а у 1846 р. була опублікована у Москві відомим славістом Осипом Бодянським. Книга мала виразно антипольське і антиросійське спрямування та сповідувала ідею відновлення автономних прав козацької України на момент її входження до складу Московської держави у 1654 р. Цей історико-політичний трактат мав визначний вплив на формування ідеології українського національного руху у ХІХ – ХХ ст.

До важливих постатей доби національного відродження треба віднести багатьох учених – істориків, мовознавців, етнографів (Олександр Рігельман, Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Маркевич, Олексій Павловський, Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський та ін.) Метою цих діячів, як пише відомий дослідник національних рухів Роман Шпорлюк, було не зберегти пам’ять, а навпаки, закласти підвалини для кращого майбутнього українського народу. Їх праця уможливила пізніше визнання української нації у тому сенсі, в якому розуміли націю у Європі на рубежі ХVІІІ і ХІХ ст.

Пожвавленню національно-культурної праці сприяло створення у Харкові (1805 р., організатор – Василь Каразин) та у Києві (1834 р., перший ректор – Михайло Максимович). Саме тут концентрувалися головні сили національного відродження та здобули наукове визнання основні його складові частини: мова, етнографія, історія.

У створенні та поширенні української літературної мови необхідно згадати творчість І.Котляревського, Т.Шевченка (у 1840 р. вийшов його знаменитий “Кобзар”), П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, Л.Боровиковського та ін. поетів-романтиків.

У 1818 р. у Санкт-Петербурзі вийшла “Граматика малороссийского наречия” Олексія Павловського, виходця із Сумщини.

Серед видань з етнографії з’явилися описи весільних обрядів Г.Калиновського, Й.Лозинського та ін. У 1819 р. граф М.Цертелєв у Петербурзі видав першу збірку українських історичних дум, а М.Максимович у Москві у 1827 р. – першу збірку українських народних пісень (доповнені перевидання у Москві та Києві 1834 і 1849 рр.). М.Маркевич опублікував дві нотні збірки народних мелодій.

Протягом 1833–1838 рр. І.Срезневський у Харкові видав 6 випусків збірника „Запорожская старина“.

У фольклорі знаходили відображення нові теми – кріпацтво, наймитство, рекрутство, чумацтво тощо.

Історичні дослідження були представлені, крім публіцистичної „Історії Русів”, такими працями, як „Записки о Малороссии” (1798 р.) Якова Марковича, „История Малой России” (1822 р.) Дмитра Бантиш-Каменського, „История Малороссии“ О.Мартоса, „История Малороссии” (1842–1843) у 5-ти томах Миколи Марковича та ін.

Розгорнулася велика археографічна діяльність з виявлення і опрацювання історичних документів. В Археографічній комісії, що була заснована у 1843 р. при Київському університеті протягом деякого періоду працював, як художник, Т.Шевченко.

У 1830-х рр. помітний вплив на зацікавлення українською старовиною зробив Микола Гоголь (1809–1852 рр.). Його збірки повістей „Вечори на хуторі біля Диканьки“ (1831–1832), „Миргород“ (1835), „Арабески“ (1835), а особливо повість-епопея „Тарас Бульба“ (1835), талановито змальовували духовний образ козацької України на зламі епох. Письменник також опублікував українознавчі статті „Погляд на утворення Малоросії“, „Про малоросійські пісні“ (обидві у 1834 р.) та ін., мав наміри присвятити себе історичним студіям. Його біографія є надзвичайно цікавою для розуміння подвійної лояльності багатьох українців у Російській імперії.

У 1846 р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції – Кирило-Мефодіївське братство, засновниками якого були історик Микола Костомаров, канцелярист Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до нього входили Т.Шевченко, П.Куліш, Г.Андрузький, О.Навроцький, М.Савич та ін. Ще понад 90 осіб були близькими до товариства.

Програмні вимоги товариства були викладені у “Книзі буття українського народу” (“Закон Божий”) та у “Статуті слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. Товариство засуджувало самодержавство, виступало за ліквідацію кріпосництва, рівність громадян, республіканський устрій, соборність українських земель, розвиток української мови, літератури, освіти, культури. Цікавими були вимоги створення слов’янської федерації з центром у Києві.

У 1847 р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Т.Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху, стало основою створення усіх наступних організацій