Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Популярними були портрети із зображенням Богдана Хмельницького (наприклад, для Суботівської церкви у другій чверті ХVІІІ ст. намальовано твір „Богдан Хмельницький з полками“

Поступово козацька старшина відмовлялась від традицій українського живопису, а художники, які виконували портрети колишньої старшини та її нащадків на замовлення, наслідували, як правило, російські взірці. Значний вплив на українських малярів мала Академія мистецтв, заснована у Петербурзі у 1757 р. Серед перших її випускників були вихідці з України К.Головачевський, Г.Сребреницький, І.Саблуков та ін., а Антон Лосенко (1737–1773) згодом став професором і директором академії.

В умовах нових впливів, зокрема наступу стильових особливостей класицизму у живописі, розгорнулась діяльність талановитих художників з України Дмитра Левицького (1735–1822) та Володимира Боровиковського (1757–1825). Останній став найвидатнішим портретистом Петербурга, одним із провідних діячів епохи класицизму.

Протягом ХVП–ХVШ ст. в Україні розквітло мистецтво гравюри: станкової народної і професійної ілюстративної, зокрема, гравюра на міді. Леонтій Тарасевич, який працював у Вільно та Москві, а з 90-х рр. ХVП ст. – у Києві, де був ченцем Києво-Печерської лаври, створив 44 мідерити до „Патерика“ 1702 р. видання.

Відомими майстрами книжкової графіки були Антоній (Олександр) Тарасевич та Іван Щирський, пізніше – Григорій Левицький (бл. 1697–1769). Будучи представниками стилю українського бароко, вони виконали сотні робіт для київських, львівських та інших видань, розвивали освіту, будували храми, відновлювали монастирі. Григорій Левицький разом з сином Дмитром працював також над розписами Андріївської церкви у Києві.

Отже, у другій половині XVII–XVIII ст. українська культура досягла нових висот у своєму розвитку. Доба гетьмана І.Мазепи, великого мецената і фундатора низки пишних храмів та інших забудов, стала кульмінаційним періодом розвитку козацького бароко – пишного, урочистого стилю, основаного на народних традиціях. Натомість, пізніший період, пов’язаний із інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії та політикою російщення, загалом негативно позначився на становищі освіти та культурному житті українців.

 

 

 

 

В останній чверті ХVІІІ століття у Центрально-Східній Європі відбулися значні геополітичні зміни, пов’язані, насамперед, із розподілами Речі Посполитої між Австрією, Росією та Прусією у 1772, 1793 і 1793 рр., а також із виходом Росії до Чорного моря та ліквідацією Кримського ханства у 1783 р. Відтепер і аж до часів Першої світової війни українські землі перебували у складі двох імперій: Російської та Австрійської (Австро-Угорської). До Російської держави належали землі Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя, Волині, Поділля, Холмщини, Підляшшя і Півдня, до Австрійської – Галичина, Буковина і Закарпаття.

Для українського, як і для багатьох інших поневолених слов’янських народів наступив складний період боротьби за збереження національної культури та ідентичності в умовах агресивної асиміляційної політики. Необхідно було зберегти пам’ять про вмираючі нації, народні пісні, легенди, перекази, мову, твори мистецтва. Цей період відомий як доба національного відродження.

По всій Європі набули поширення ідеї романтизму – мистецького стилю, що виростав із народної стихії та прославляв незвичне і героїчне.

Національний рух народів, які у ХІХ столітті не мали своєї державності, традиційно поділяють на три етапи (стадії), щодо яких немає єдиної усталеної назви: 1) академічний, фольклорно-етнографічний, або стадія збирання спадщини, що характеризується зусиллями окремих осіб максимально повно зібрати археологічні, історичні, фольклорні, літературні матеріали; 2) культурний, або літературний чи організаційний, коли виникають організації, установи, школи та друковані видання для поширення знань про зібрану культурно-мистецьку спадщину; 3) політичний, коли утворюються політичні структури з метою здобуття автономії і незалежності.

До цієї теми відноситься в основному перший етап національного відродження. Розглянемо коротко, як він проявлявся на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій.

У Наддніпрянській Україні етап збирання спадщини наступив після знищення Росією козацького самоврядування у 1760–1780-х рр.

Крім національно-патріотичних мотивів, важливо відзначити майнові і станові інтереси козацької старшини, яка змушена була дбати про визнання своїх прав і привілеїв, особливо після підписання Катериною ІІ у 1785 р. Жалуваної грамоти дворянству про звільнення від обов’язкової військової і державної служби. Нащадкам козацької старшини довелося докладати значних зусиль для пошуків необхідних документів у родинних архівах, приватних бібліотеках, судових установах, церквах і т. п. з метою підтвердження їх старшинських титулів ще з часів литовсько-польського панування. Завдяки представленню відповідних документів (не завжди правдивих) число “нових дворян” серед українців у 1790 р. зросло до 23–25 тис. чол., але не всі вони згодом були визнані “безсумнівними дворянами”.

Ліквідувавши автономію України, царизм активно взявся до ідеологічного забезпечення тут російського панування, що закріпилося згодом у знаменитій тріаді: єдине самодержавство, єдина народність, єдине