Гром В.М. Історія української культури. Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форми навчання всіх спеціальностей НУВГП. Рівне, 2011.

Велика мистецька культура та оригінальна техніка українських майстрів спричинилися до того, що впливи української архітектури доби бароко сягали далеко за межі України. Наприклад, український архітектор і різьбяр Іван Зарудний працював на початку ХVІІІ ст. у Росії і за дорученням Петра І опікувався роботою усіх малярів й іконописців.

Але так само, і в українських землях творили багато чужоземних майстрів. Наприклад, Йоган Шедель проектував будинок Київської академії (1732–1740 рр.), велику дзвінницю Києво-Печерської лаври (1731–1744 рр.), ймовірно, браму Заборовського (1746–1748 рр.), очолював роботи по надбудові дзвіниці Софіївського собору (1744–1748 рр.) та ін.; російський майстер Варфоломій Растреллі, син Б.Растеллі, у Києві спроектував Андріївську церкву (1747–1753 рр.) та Маріїнський палац (1750–1755 рр.) та ін.

Від ХVП–ХVШ ст. в Україні не так багато збереглося дерев’яних будівель, переважно церков. Найбільше залишилось їх на Бойківщині. Це типова для українського мистецтва тридільна (тризрубна) будова, у якій кожний зруб перекритий ступінчастим перекриттям.

Деякі відмінності мають церкви Волині, Поділля, почасти Буковини. На Поділлі багато церков було трибанних. Найвище досягнення становили п’ятибанні церкви на Полтавщині і Чернігівщині. Серед них виділяється церква, що її збудував кошовий Калнишевський у Ромнах.

Дерев’яні храми ХVП–ХVШ ст. ніби підсумовували увесь попередній багатовіковий шлях розвитку народного монументального будівництва

Відомим народним майстром у ХVІІІ ст. був Яким Погребняк з Харківщини. Він збудував дерев’яні п’ятибанні церкви у Мерефі та Артемівці, а також знаменитий дев’ятибанний Троїцький козацький собор (1773–1778 рр.) над річкою Самарою у сучасному Новомосковську Дніпропетровської області. Збудований без єдиного цвяха, заввишки бл. 65 м, п’ятиповерховий собор став найбільшою дерев’яною спорудою в Україні.

З архітектурою тісно пов’язана скульптура; особливо треба відзначити різьбярський декор іконостасів, як найвище досягнення ужиткової декоративної різьби. На творчості українських майстрів тут теж позначилися, як давні народні традиції, так і впливи Заходу і Сходу.

Панівне становище церкви в усіх сферах суспільного життя позначилося і на умовах розвитку мистецтва живопису. Його основними жанрами у XVII–XVIIІ ст. були іконопис та портрет.

Найвизначнішими іконописцями останньої третини XVII – початку XVIIІ ст. були Іван Руткович (р. н. невід. – 1703) та Йов Кондзелевич (1667–1740), представники художніх осередків у Галичині та Волині, автори знаменитих іконостасів для Жовківської церкви Різдва Христового та Богородчанського іконостасу Скиту Манявського, Білостоцького та Загоровського монастирів тощо. Поряд із збереженням іконної статичності і врівноваженості у їх творчості виявляється перехід до реалістичного зображення образів.

Поступово у малярстві посилювався життєствердний характер, воно набувало світських ознак, динамізму форм і ліній, легкості і святковості у кольорових тонах. Прикладом можуть бути ікони з Преображенської церкви, збудованої Данилом Апостолом на початку 1730-х рр. у Великих Сорочинцях, що її дослідники відносять до мистецького стилю рококо.

Поряд із професійним мистецтвом, цікаву сторінку становить народне малярство у різних регіонах України. Найпоширенішими були ікони на тему Страшного суду.

Українські майстри часто зображували на іконах своїх сучасників – не тільки козацьку старшину, гетьманів, але й рядових козаків. Широко розповсюдилась традиція виконання ікон у стилі Запорізької Покрови, коли на іконах поруч з козаками зображались також військові клейноди запорожців.

Надзвичайно популярними були народні картини із любовним зображенням козака–бандуриста (Мамая), які прикрашали в давнину майже кожну козацьку та навіть селянську хату. Кобза, яка завжди присутня на таких картинах, символізувала народну історію та мрії, кінь – його волю, дуб – могутність. Часто на картинах зображувалися козацькі списи з прапорцями, штофи і чарки. Це були речі, пов’язані з смертю козака: спис ставився на місці поховання, штоф та чарка клались в могилу, і нагадували вони про скороминучість життя та козацьку долю, у якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.

На картинах могли бути надписи: „Сидить козак, в кобзу грає, що задумає, то все має“, „Козак душа правдивая, сорочки немає…“, „Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш…“ тощо, імена улюблених народних героїв – Д.Нечая, С.Палія, М.Залізняка та ін., на пізніших полотнах козака могли змальовувати разом з паном, дівчиною, верхи на коні і т. п.

Картини козаків Мамаїв набули особливого поширення на Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Це була світла і тривала пам'ять народу про його захисників-козаків та про Запорізьку Січ.

Найбільша колекція народних картин козаків Мамаїв зібрана Д.І.Яворницьким і зберігається в Дніпропетровському обласному історичному музеї.

Значного розвитку набуло портретне мистецтво. Портретні зображення сучасників були правдивими, близькими до реального життя. Кращими зразками цього жанру стали портрети Якова й Івана Шиянів, Опанаса Ковпака, Сулимихи та ін.

Так, портрети Шиянів були створені на замовлення громади у подяку за те, що ті фінансували спорудження іконостасу в Нікопольській Покровській церкві. Сюди ж, до церкви Покрови, ктиторами якої вони були, Шияни перенесли з Січі ікону з зображенням останнього кошового Петра Калнишевського, засланого Катериною ІІ на Соловки. Портрети Шиянів свідчать про високу майстерність українських майстрів та доносять до нас образ козаків – справжніх захисників своєї вітчизни.

На відміну від Шиянів, запорізький